Читала цю книгу з особливим інтересом, адже вона про моє рідне місто Новомосковськ. Дуже багато деталей з життя чи побуту міста Гончар вплів у сюжет, які зрозуміють чи помітять лише місцеві. Мені найбільше вони запамʼятались.
Гарно дякую за цей подкаст. Вирішив прочитати, але мало відео про цю книгу було, далі послухав ваш подкаст і це надихнуло читати далі, продовжуйте в тому-ж дусі, удачі
Цікаві міркування про стосунки між обов'язком і вдячністю до батьків. Можливо, це і є ознакою зрілого і здорового розуму - розпізнати в житті те, за що можеш бути вдячним, у першу чергу батькам, що привели тебе до життя, а така вдячність може виростати із вдячності до життя. Коли її немає, то лишається обов'язок жити і продовжувати життя батькам. Коли немає і цього, то це особисте пекло, в якому людина живе і без вдячності, і без служіння, страждаючи від кожної подряпини. Важливо зріти. І особисто, і як нації - зростити вдячність і служіння. З Днем Незалежності України ❤
Так, якщо навчитись проживати вдячність - це дуже приємне почуття. Люди часом домішують до нього стан, ніби тепер щось винен, а так воно не смакує. Щира вдячність наповнює :)
Дякую, дівчата! Хотілося б виділити також ще кілька цікавих моментів твору: 1. Діалог Лободи і директора пансіонату "- Хто він, отой? - Та то… - зам’явся директор. - Страшний чоловік. В усі інстанції строчить. - Чимось невдоволений? - Усім на світі. Осуджує всіх - з верху до низу. Пропеклий культовик. Сталіністом, каже, був і вмру сталіністом. Все вимагає з мене, щоб бюст вождя витяг із комірчини та на подвір’ї над клумбою поставив… Там він колись і стояв, але ж тепер не поставиш? Тема була ковзкувата, і Лобода нічого йому не відповів, поспішив вийти на веранду. " По-перше, оцей культовик - чимось нагадує теперішніх прихожан УПЦ МП, які розповідають, що війну почала Україна. По-друге, на дворі ніби 1963 рік, при владі Хрущов, Сталіна два роки як винесли з Мавзолею, а Гончар дає сигнал - побутовий сталінізм нікуди не зник.
Дівчата, будьте щасливими! Я засмучена , прослухавши цей випуск..Ви немовби і знаєте українську літературу, але, на жаль, ні самого Олеся Гончара, ні його твір ви до кінця так і не зрозуміли. Боляче, якщо хтось підсяде на неї...
Ми українську літературу не знаємо, а лише відкриваємо для себе. І ділимося цими відкриттями. Розкажіть своє бачення, і про Гончара і про твір - чого ми недобачаємо
Ось який момент ще згадався. Особовий склад тих, хто вчинив "оргію" в соборі, а точніше три персонажі: 1. Жанна - екс-дружина Володьки Лободи, яка "майнула десь з естрадним співаком заїжджим"; 2. Ера (промовисте ім'я, чи не так?) - дружина того самого лектора, що залицявся до Єльки, а вона йому закидала, що він нічого не знає про кохання, а зараз його "районні блошиці кусають"; 3. Таратута - металург, що працював разом з Іваном Баглаєм, якого конче потрібно було зробити виключно негативним, щоб його думки можна було спокійно відтворити в романі. Я трохи перетворив одну з його думок і часто використовую її: "Робота, робота, а жити коли?" :)
2. Кілька разів Іван і Микола Баглай повторюють “На НАШІЙ вулиці анонімок не пишуть!” Одразу виникає питання - а як із цим на інщих вулицях? А в розмові з Миколою Вірунька прямо каже: "- Анонімок не пишуть, а хтось і на нього, на Костю, капнув у райраду! Нібито підпільно постачає Зачіплянку перваком тутешньої марки «сам жене»… Було мені за нього клопоту… "
3. Персонаж роману Ромчик Орлянченко. Як на мене, дуже цікава істота, Михайло Бриних його називає "ненавмисний бєс". Хлопець анітрохи не поважає владу, не вірить у її добрі наміри і відпускає репліки, зовсім невластиві для героя радянського роману: "- Знаєте, скільки часу треба, щоб перевиховати нас? Тисячу літ! Смішні мені ті, що вірять, нібито через двадцять років усі стануть раптом зразково-показовими, зникнуть егоїсти, хапуги, бюрократи... Ні, тисячу літ, і не менше!" "- Хороший секретар товариш Дібровний, нічого не скажеш. Він, як відомо, навіть за собор наш заступився, дав браконьєрам по кирпі. Але мене ця ситуація цікавить дещо в іншому плані: чому доля того ж собору, народного архітектурного пам'ятника, повинна залежати від настрою, від персональної волі однієї особи, хай навіть і позитивної? Чому вирішення такої проблеми подаровано вам не силою права й закону, а лише завдяки випадку, завдяки тому, з якої ноги хтось там сьогодні встав? Колеги, ви це вважаєте нормальним? Чи, може, це заслуговує того, щоб скомпонувати довжелезну анонімку в яке-не-будь двадцять третє сторіччя? Як жили. Як у нас вирішувались такі справи... Як багато залежало від того, з якої ноги вранці встав керівний товариш.."
Дякую! Цікава розповідь, цікава дискусія.
Читала цю книгу з особливим інтересом, адже вона про моє рідне місто Новомосковськ. Дуже багато деталей з життя чи побуту міста Гончар вплів у сюжет, які зрозуміють чи помітять лише місцеві. Мені найбільше вони запамʼятались.
@@lizasidelnikova6886 дуже цікаво!) будемо раді, якщо поділитися цими особливими деталями - це додає глибини прочитанню📚
Дякую🌷 цікава розмова👍🏼 і коментарі також👌🏻
Гарно дякую за цей подкаст. Вирішив прочитати, але мало відео про цю книгу було, далі послухав ваш подкаст і це надихнуло читати далі, продовжуйте в тому-ж дусі, удачі
дякуємо)
Та, зараз є бажання позбутись усього радянського, але деякі тексти варто вивчати, щоб розуміти ті часи
Дякую за цікаву розмову та розбір твору )) ❤
Дівчата, дякую Вам за випуск ❤
Всім Добра!
Дякую❤
Цікаві міркування про стосунки між обов'язком і вдячністю до батьків. Можливо, це і є ознакою зрілого і здорового розуму - розпізнати в житті те, за що можеш бути вдячним, у першу чергу батькам, що привели тебе до життя, а така вдячність може виростати із вдячності до життя. Коли її немає, то лишається обов'язок жити і продовжувати життя батькам. Коли немає і цього, то це особисте пекло, в якому людина живе і без вдячності, і без служіння, страждаючи від кожної подряпини. Важливо зріти. І особисто, і як нації - зростити вдячність і служіння.
З Днем Незалежності України ❤
Так, якщо навчитись проживати вдячність - це дуже приємне почуття. Люди часом домішують до нього стан, ніби тепер щось винен, а так воно не смакує. Щира вдячність наповнює :)
Дякую, дівчата!
Хотілося б виділити також ще кілька цікавих моментів твору:
1. Діалог Лободи і директора пансіонату "- Хто він, отой? - Та то… - зам’явся директор. - Страшний чоловік. В усі інстанції строчить. - Чимось невдоволений? - Усім на світі. Осуджує всіх - з верху до низу. Пропеклий культовик. Сталіністом, каже, був і вмру сталіністом. Все вимагає з мене, щоб бюст вождя витяг із комірчини та на подвір’ї над клумбою поставив… Там він колись і стояв, але ж тепер не поставиш? Тема була ковзкувата, і Лобода нічого йому не відповів, поспішив вийти на веранду. "
По-перше, оцей культовик - чимось нагадує теперішніх прихожан УПЦ МП, які розповідають, що війну почала Україна. По-друге, на дворі ніби 1963 рік, при владі Хрущов, Сталіна два роки як винесли з Мавзолею, а Гончар дає сигнал - побутовий сталінізм нікуди не зник.
Щиро дякую за коментар!❤
Дякую. Дуже цікаво і приємно Вас слухати. Я під великим враженням. Побачила вас випадково.
Шкода,що мало переглядів.
Успіхів Вам!
Грандіозно!
Дівчата, будьте щасливими! Я засмучена , прослухавши цей випуск..Ви немовби і знаєте українську літературу, але, на жаль, ні самого Олеся Гончара, ні його твір ви до кінця так і не зрозуміли. Боляче, якщо хтось підсяде на неї...
Ми українську літературу не знаємо, а лише відкриваємо для себе. І ділимося цими відкриттями. Розкажіть своє бачення, і про Гончара і про твір - чого ми недобачаємо
Ось який момент ще згадався.
Особовий склад тих, хто вчинив "оргію" в соборі, а точніше три персонажі:
1. Жанна - екс-дружина Володьки Лободи, яка "майнула десь з естрадним співаком заїжджим";
2. Ера (промовисте ім'я, чи не так?) - дружина того самого лектора, що залицявся до Єльки, а вона йому закидала, що він нічого не знає про кохання, а зараз його "районні блошиці кусають";
3. Таратута - металург, що працював разом з Іваном Баглаєм, якого конче потрібно було зробити виключно негативним, щоб його думки можна було спокійно відтворити в романі. Я трохи перетворив одну з його думок і часто використовую її: "Робота, робота, а жити коли?" :)
2. Кілька разів Іван і Микола Баглай повторюють “На НАШІЙ вулиці анонімок не пишуть!”
Одразу виникає питання - а як із цим на інщих вулицях?
А в розмові з Миколою Вірунька прямо каже: "- Анонімок не пишуть, а хтось і на нього, на Костю, капнув у райраду! Нібито підпільно постачає Зачіплянку перваком тутешньої марки «сам жене»… Було мені за нього клопоту… "
Доречі так, привертає увагу це кількаразове повторення
3. Персонаж роману Ромчик Орлянченко.
Як на мене, дуже цікава істота, Михайло Бриних його називає "ненавмисний бєс".
Хлопець анітрохи не поважає владу, не вірить у її добрі наміри і відпускає репліки, зовсім невластиві для героя радянського роману:
"- Знаєте, скільки часу треба, щоб перевиховати нас? Тисячу літ! Смішні мені ті, що вірять, нібито через двадцять років усі стануть раптом зразково-показовими, зникнуть егоїсти, хапуги, бюрократи... Ні, тисячу літ, і не менше!"
"- Хороший секретар товариш Дібровний, нічого не скажеш. Він, як відомо, навіть за собор наш заступився, дав браконьєрам по кирпі. Але мене ця ситуація цікавить дещо в іншому плані: чому доля того ж собору, народного архітектурного пам'ятника, повинна залежати від настрою, від персональної волі однієї особи, хай навіть і позитивної? Чому вирішення такої проблеми подаровано вам не силою права й закону, а лише завдяки випадку, завдяки тому, з якої ноги хтось там сьогодні встав? Колеги, ви це вважаєте нормальним? Чи, може, це заслуговує того, щоб скомпонувати довжелезну анонімку в яке-не-будь двадцять третє сторіччя? Як жили. Як у нас вирішувались такі справи... Як багато залежало від того, з якої ноги вранці встав керівний товариш.."
У вас можна повчитись уважності у читанні :)