Дякую за ваші історії та внески! Запощу ще тут лінк на збір: send.monobank.ua/jar/Joamtfrqe Кому зручніше приват можна на мій: 4149629351333877 Якщо хочете придбати щось із аукціону прошу сюди: / pfbid09j2rkfxcsqqf4gbzdijsvirtrqalqdttwiup... Або ж просто робіть ставки в коментарях. Портрет із підписом генерала Залужного: 50 тис грн Набір книжок: 12 тис грн Готуємо в журбі: 5 тис грн
Я найперше захотіла, щоб себе українцем усвідомлював мій маленький син. Коли я зрозуміла, що ні школа ні садочок не дають потрібного виховання, я інтуїтивно обрала мову, як маркер. Почала з себе. А тепер розумію, що то був мій порятунок і моє очищення, моє становлення як українки. Цю битву за сина, за себе і за свою родину я виграла. Багато сліз та зневіри, хейту та нерозуміння було на шляху. Але українською розмовляємо ми всі, і в побуті і в соціумі. Моїм полем для битви був Херсон 2019 року.
Велика вам шана і подяка як матусі 💙💛для нашої країни дуже важливо, щоби росло нове покоління українців, особливо це актуально на півдні і на сході України.
Дякую!!! Україномовна українка з Харкова, живу в Португалії 5 років з чоловіком-французом, діти, як і я, говорять чотирма мовами (укр,англ,порт,фр, а російську намагаємося забути…ну і точно не використовувати принципово ніколи і ні з ким). Емоційно - важко. Ідентичності на кожній мові дійсно різні. Дякую, що висвітлюєте таку тему, вона буде все важливіша. Слава Україні🇺🇦🇺🇦🇺🇦♥️
Мене мотивувало теж народження дітей. Вони українці, які живуть в Україні і я не хотіла їм ускладнювати життя в майбутньому. Бо насправді перехід на іншу мову це не просто. А з початку повномасштабної війни я вже й з російськомовними не переходжу на російську. Якось мене в раз відвернуло від всього російського. Дякую за відео ❤
Доброе утро... Вы проснулись? Война началась даже не в 14 году. Это просто продолжение попыток уничтожения Украины ру с с нявыми. Ну например в прошлом веке геноцид голодоморм. До этого, века попыток уничтожения Украины. Чё вы там говорите, " полномасштабной... ". Доброе утро...
це ж яким клоуном треба бути, щоб писати "про справжній початок війни" російською?.. росіян ще не існувало, а вони вже 800 років намагалися знищити українців, "русских" ще не існувало, а вони вже 750 років намагалися знищити українців, "вєлікоросів" ще не існувало, а вони вже 600 років намагалися знищити українців, московитів ще не існувало, а вони вже 100 років як намагалися знищити українців.
Я народився, виріс і прожив більшість життя на росії, але в один момент із певних причин вирішив не тільки вивчити українську, але й перейти на неї в повсякденному спілкуванні. Це був непростий шлях, але я досі шокований тим, як швидко вийшло почати саме думати українською й як материнська російська в мене відійшла на другий план. Тепер здається, що нічого немає неможливого для людини у вивченні мов, якщо є можливість і бажання постійно практикуватися.
Мій особистий перехід на українську пов'язаний із внутрішньою суперечністю, яка тривалий час розпирала мене. Я поступово витісняв для себе російські медіа та культуру українським, але на мову не переходив. У мені зростав конфлікт: я українець, бачу себе в Україні, хочу бути серед українців, але чогось спілкуюсь російською. Мені спершу здавалось, що з цим цілком можна жити, але чим більше навколо мене ставало українського, тим більший дискомфорт я відчував через свою російськомовність. Нарешті я розпочав спілкуватись українською з незнайомцями на вулиці та з новими знайомими. Тоді мій внутрішній конфлікт загострився ще сильніше, бо я наче розщепився на дві особистості, які приховували одна одну. У сім'ї я не видавав свого переходу на українську. А серед нових друзів робив вигляд, неначе я завжди був україномовним. У цей час я усвідомив, що ніяких компромісів для мене бути не може, бо ці всі хвилювання не варті того. А далі - поступовий тотальний перехід на українську. Складний (особливо серед родини), як і в усіх, напевно, але я мав це проковтнути, щоб нарешті відчути себе самим собою.
Дякую, пані Євгенія, за ваші відео. Те що ви робите є дуже цінним для українців. Коментарі до вашого відео залишили здебільшого молоді люди, я вже літня людина і поділюся своїм досвідом про цю тему. Мені було шість років, коли я пішов у школу, і виявилося що мені треба перенавчатися на російську мову. За два місяці навчився, але на все життя залишилося відчуття що мене згвалтували. В мене відібрали рідну мову. Я не міг з цим погодитися, читав українські книжки, журнали. Вдома говорили українською, але ззовні була тільки російська, мова імперії. 50 років прожив у російськомовному середовищі, і нарешті тільки зараз почав відчувати що я живу у своїй українській державі. Завдяки і вашим зусиллям.
Велика вам подяка, що залишилися українцем, хоч імперія і все життя ламала цю нашу українську сутність і душу. На жаль, і батьки не дуже могли допомогти своїй дитині, адже пояснити все, як воно є насправді -- це наражати і себе, і дитину на небезпеку, а треба ж було якось виживати фізично в тих умовах постійного національного приниження. Це щастя, що і ми, і наші діти діждалися Незалежності!
Перейшов в лютому цього року. Вийшло це в одну мить. Морально готував себе до цього десь пів року: постійно дивився українськомовний контент+намагався багато друкувати тексту українською на спортивну тематику. Початковою мотивацією перейти на українську було відновлення дитячих футбольних тренувань. Чітко усвідомлював, що найважчий період буде перший місяць. Бо коли у себе в голові ти розмовляєш українською, то це дуже солідно і тобі всі аплодують за чистоту мови і чіткість формулювань. А коли починаєш розмовляти повсякденно, то виглядаєш на початку як гальмо, яке не може до кінця думку довести і підвисає) Але цей період легко проходить, якщо чесно самому собі відповісти на питання, для чого ти це робиш? Що тобі це дасть на дистанції? Що отримає твоє оточення від твого переходу і т.п. Російську ж використовую виключно коли дитина просить перекласти, бо не зрозуміла деякі слова. В цілому перехід на українську-це процес внутрішньої мотивації. Якщо вона ґрунтовна і суттєва-то цей процес буде відносно швидким і приємним.
Так, я був задоволений коли по першим тренуванням зрозумів, що вони на слух українську сприймають досить легко, хоча самі ще морально не готові нею спілкуватися, бо абсолютно російськомовне середовище навколо них все життя було. І одразу з ними домовилися, що якщо якесь слово чи речення не зрозуміло, то я перекладаю потім окремо, кому необхідно. Таке правда правда дуже рідко буває (бо зазвичай діти або розуміють сенс речення навіть без 1-2 слів або на стільки неуважні, що просто відволікаються і через це треба повторювати) @@MrLeni89
Я родом з Прикарпаття, тому мені пощастило і переходити нікуди не було потрібно. Водночас я могла вільно спілкуватися обома мовами, але з 2014 року московська припинила для мене існувати, навіть обрізала усі контакти з носіями тої мови. Багато років живу в Канаді, то звісно що усюди англійська. Розмовляю англійською із своїм котом, але як він буває нечемний і потрібно посварити, то перехожу на українську - так мені відчувається більш автентично. Щиро поважаю тих, хто намагається перейти на українську. 💙💛
Ну, не знаю. Переходити на рідну українську мову, щоб когось насварити, сказати якісь грубі і різкі слова... Пригадую свою співробітницю, яка говорила із своїми дітьми ррсійською мовою, але лаяла їх завжди... українською! Це було дуже важко і неприємно чути. Найкращий спосіб відвернути власних дітей від української мови! Бо який висновок вони зроблять із такого виховання? Що українська мова -- груба і неприємна, нею можна лише когось лаяти і принижувати. Дуже "мудра" політика була у тієї жінки, щоб відвернути дітей від усього українського!
@@valentynayermolenko763 Вибачте, а звідки ви взяли, що я грубо лаю свого котика? Як він буває щось зробить, що не можна, я називаю його нечемою, кусакою, пустунчиком. При цьому жодної агресії та злості, голос лагідний і тон жартівливий. Наш котик мені безмежно довіряє і знає, що я його ніколи не ображу. І звісно, це не єдиний випадок, коли я перехожу на рідну мову. Я спілкуюся з родичами в Україні, з місцевою діаспорою, а також дивлюся відео від українських аналітиків і беру участь ось у таких онлайн дискусіях.
@@РозмовнаУкраїнська Немає якихось спеціальних фраз - можу назвати його нечемою, пустунчиком, кусакою, як він загрАється, не розрахує і вкусить мене сильніше, ніж хотів. Голос ніколи не підвищую, тобто моє сваріння жартівливе і символічне.
я з Миколаєва, закінчила там українську школу, кожного року на канікули їздила у село, де майже все спілкувалися українською. все життя мене оточували україномовні друзі, вчителі, колеги батьків. але моя родина російськомовна. з незнайомими людьми я легко переключалася на українську, але із україномовною подругою переключатися було важче. як ви і кажете, здавалося, що я перестаю бути собою, що в мене не такі вдалі жарти і так далі. кілька років тому поїхала у Карпати, де довкола чула виключно українську і вперше серйозно задумалася над тим, хто я, і чому моя сімʼя розмовляє російською. почала активніше читати про те, як сталося, що українські міста стали російськомовними, почала додавати більше українських слів та виразів до свого лексикону. а з початком повномасштабного вторгнення свідомо вирішила перейти на українську. через те, що це був дуже напружений період, я час від часу "зривалася" на російську. і взагалі спочатку було трохи ніяково, особливо з родиною, адже старшим людям важче дається прийняття змін. але, на щастя, їм вже якось довелося прийняти моє вегетаріанство, так що і мій перехід на українську прийняли) дратувало, коли помічала, що рахую російською, або автоматично звертаюся до маленьких дітей чи домашніх тварин російською, але з часом пройшло. так що в мене цей процес повного переходу йшов дуже поступово, протягом кількох років. зараз в мене скоріше виникає дискомфорт, коли треба переключитися на російську з людиною, яка не володіє ані українською, ані англійською, намагаюся таких моментів уникати. дякую вам, що закликаєте українців до терпимості. на жаль, багато хто не усвідомлює, наскільки це важко, якщо самі таку трансформацію не проходили.
Я також поважаю тих людей, які прийняли для себе українську. Ви наголошуєте як важливо бути терпимими для тих, хто переходить на рідну мову. А як бути з тими, хто категорично не бажає і не відчуває важливість зміни в бік українськости? А таких предостатньо, на жаль. Чекати поки усвідомлять? Так російськомовні ракети не допомогли. Що стосується мене, то я не хочу чути на українських теренах ворожої мови. Проте вона лунає повсякчас і немає на те ради....
У мене це сталося зовсім природньо, коли народилася моя дочка в 90-тих. Я не могла просто з нею іншою мовою говорити. Тільки українською. Хоча кругом ще була російська. Але це був не повний перехід. З іншими продовжувала переходити на російську але з дочкою тільки українською. Перехід повний був дуже плавний. Мало людей розмовляли українською. Але було дуже приємно зустрічати таких людей і спілкуватися з ними. Потім моя дочка вже у дорослому віці почала наполягати, щоб я зовсім відмовилася від російської і не переходила на неї, коли ло мене хтось нею говорив. Вона вважала, що це завчена звичка, яка нам нав'язувалася "старшим братнім народом" разом із почуттям меншовартості, тому перехід на російську - це приниження. І вона мала рацію. Було важко цієї звички позбутися. Але після повномасштабного вторгнення проблеми зникли. Моя щелепа не здатна витиснути нічого російською. Нудить, навіть, коли її чую.
Дуже дякую за те, що кажете, що не треба робити компліменти українській! Я з Донбасу і мене дуже бісять ці компліменти: не знаю як реагувати та відчуваю себе виключеною з українського контексту
Я б сказала на такі «компліменти»: «адже я українка і це моя мова». Щоб людина, яка скорше за все також вважає себе українцем, задумалась чому вона розмовляє чужою мовою.
Іноді українська мова з іншого регіону України, з якимись трішечки іншими нюансами, вимовою, інтонацією, просто вражає своєю красою, новизною, -- і хочеться захоплено сказати: "Яка у вас гарна українська мова!" Каюсь, я таке казала своєму сватові, він родом з Дніпропетровщини (я родом з Черкащини). Здається, це йому було приємно чути.
Я часто кажу компліменти, особливо, коли вимова набагато красивіша моєї корявої одеської. Я просто від захвату це кажу, бо усе красиве заслуговує компліменту, хіба ні? ) Я естет. Але особисто мене вивело останне зауваження в мій бік таксиста: "- а чего вьі по-украінскі щебечите?" Оце він вислухав емоційну лекцію😂😂😂. Типу він розмовляє, а мене з українською до тваринного світу прирівняв. І взагалі до сих пір задавати такі питання, це ж якою чуркою потрібно бути.
Так )) І додм ще , що безпосередньо моментом коли я перейшов на рідну цілковито - це усвідомлення того,що мова,якою ти послуговуюшся,в тому числі впливє на світогляд вцілому.
ми з чоловіком перейшли на українську у 2014 році, після вторгнення ру*ні. Дивовижно, що раніше не здогадувалися, як це гарно - пити з свого джерела, не чужого. Усвідомити, як тебе у Харкові непомітно і підступно зросійщували з самого дитинства. До 7 років я була україномовною, а потім просто пішла у найближчу школу... Записалася у найближчу бібліотеку... і оточення зробило свою чорну справу. Це було у 70-их. Зараз вже інша ситуація, і харків'яни вже мають вибір набагато ширший, ніж у моєму дитинстві. Щиро бажаю кожному зробити правильний!
Для мене перехід став дуже інтимною історією. Я з Полтавщини, але з дуже зросійщеного міста. З самого дитинства "двомовність" мене дуже плутала. Російська була всюди у розмові з людьми від малого до великого, а українська була у культурі: мультики, книжки, усе шкільне. Так до самих 18-ти років в моїй голові створився стереотип українською як мови по типу латинської тобто чогосб декоративного. Перше потрясіння в мене було вже після 24 лютого, коли я тимчасово жила з парою з Івано-франківську. Я вперше почула українську в побуті і мене це заворожило. Потім я вперше відчула засудження. Це було дуже болісно. Перша емоція звісно захист себе та щире здивування, бо російська це ж норма. Оцей злам стереотипу про те що норма, а що ні й спонукав мене досліджувати це питання. + Підвищенна цікавість до українського контенту. Десь у кінці березня до мене дійшло. Це не були факти. Були тільки емоції. Розповілали про ґвалтування та вбивства на окупованих територіях. Я відчула огиду до своєї ідентичности на той момент, бо я була дуже задіяна у росмовний простір. Думка про те, що моє "хто я" навіть трохи може стояти поряд з тими монстрами змінила мій світогляд і я вибрала свою "норму". Перше що я відчувала це невпевненість. Ніби я ходжу по льоду без ковзанів. Постійні спотикання це дуже соромно. Мені 19 років, а я не можу навіть два речення сформолювати без неймовірнтх ментальних зусиль? Я ж вчилася українською, здавала ЗНО! Це дуже деморалізувало, тому спочатку я переходила з росмовними на російську. Але мені урвався терпець. Переходити на російську відчувалося емоційно гірше ніж ганьбитися суржиком, повідьно підбирати слова й дивно будувати речення. На це в мене пішло десь два місяці. Найскладніше було з мамою, бо я свято вірила що вона росіянка. Ми малр говорили про коріння та я знала, що вона навчадася у росії. Як виявилося потім вона хіба що на чверть росіянка. Я боялася що вона мене не розумітиме тому говорила російською потім суржиком. Подруга порадила просьо напряму поговорити про це. Я спитала яи розумітиме вона мою українську на що вона здивувалася і сказала що їй байдуже. З того моменту я відчула внутрішній спокій. Я вже не плутаюсь і легко говорю. І я вперше почала відчувати себе у своїй тарілці. Я точно знаю хто я принаймні етнічно та національно. Все ще відчуваю сором за те, що не зрозуміла раніше, але мій світогляд ніхто не ставив під сумнів була тільки підтримка. Конфронтація це дуже важливо.
З цікавого, що я помітила. Коли я говорила чистою російською мама мене постійно перепитувала і я бачила як вона не розуміє усі ті поетичні звороти з купою вставних слів. На противагу зараз, коли в мене майже нема росіянізмів у мові ми чудово розуміємо одна одну. Комунікація стала набагато краще😅
Гарне питання! я дуже хотіла красиво говорити, щоб не бути селючкою, бо це ж так погано і соромно!) Про поетичні звороти це я трошки перебільшила звісно, але якщо умовного руского ліберала взяти я намагалась приблизно так говорити. @@MrLeni89
Від народження доньки 9 років тому я перейшла на українську вдома та на роботі. Але все ще балакала російською з друзями та тими, хто звертався до мене російською. Зламалась ця ситуація тоді, коли я помітила, що моя повністю україномовна дитина вдома - переходить на російську в садочку (вона там швидко цьому навчилась). Я зрозуміла, що не хочу, аби моя дочка говорила російською. Я б хотіла, щоб вона її навіть не розуміла!!! Тому перейшла на українську всюди і завжди. Виявилось, для мене це не було аж так складно. Бо дійсно, з українською мовою я більше відчуваю себе самою собою. Дочку я перевела в Києві україномовний садок «Совенята». А зараз взагалі ми через війну переселились на Покуття. Тут дочка спілкується виключно українською з однолітками. Здається російську навіть погано розуміє тепер. Бо ми не споживаємо ніякого контенту російською та не маємо цієї мови в спілкуванні.
Читаю стільки коментарів про перехід на українську і хочеться всіх обійняти. Як же нас всіх обікрали. В когось вкрали рідну мову і замінили іншою, а в когось її присутність у житті поза домом. Дякую за "Мову-меч". Не тому, що я знайшла там щось нове для себе (бо сама я до неї не знала тільки про практику зросійщувальних інтернатів у совку і для мене вона стала більше упорядкуванням знань), а тому, що у мене є джерело для посилань і рекомендація для тих, кому цікаво як так сталося, що вони вважають російську рідною при тому, що бабусі-дідусі її і ледве знають. Не знаю чи вже хто сподвигся купити, але від моїх цитат були під враженням і назву записували.
Я виношував ідею перейти на українську із шістндацяти років. Зараз мені 23. У той час я почав розмовляти із собою українською подумки! Переключив телефон на українську, новини та книжки читав виключно українською, та намагався оточувати себе українською всіма доступними мені методами. Комфортно я міг говорити українською тільки в школі або з незнайомцями на вулиці. Було кілька спроб поговорити українською з друзями в школі та навіть сестрою, але на мене дивилися, як на божевільного. Я на це ображався, але об'єктивно для людей, які знали мене, як людину, яка розмовляє російською, це теж було неабияким шоком. Проте факт залишається фактом, зі знайомими мені людьми розмовляти українською я не міг. Десь у році 20-21 я якось неочікувано для себе почав говорити українською з дідусем та бабусею та перейняв деякі їхні звички та слова, і я аж відчув, що ніби наблизився до цієї української ідентичності, яка до цього була наче за якимись лаштунками. Вона була там, мої переконання, цінності, спосіб життя й таке інше, але вони були наче за гіпсокартонною стіною та їх було дуже глухо чути. На жаль, психологічні бар'єри переходу на українську вдалося подолати, коли на порозі була велика війна за кілька днів до повномасштабного вторгнення. Тих подій було достатньо, щоби дати мені цей поштовх, і я почав розмовляти українською вдома і з друзями. Але після самого вторгнення через стрес я знову на деякий час перескочив на російську десь на пів року, а потім вже повноцінно і безповоротно перейшов на українську. Коли я почав розмовляти українською після повномасштабного вторгнення, ні в кого взагалі не виникало питань, чому я це роблю. Технічно, або радше фізіологічно мені це було не важко зробити, тому що українську я таки використовував і використовував багато, як-от у школі, університеті та інших контекстах. Тому академічна мова у мене дуже непогана, трошки припорошена наддніпрянськими діалектизмами від діда з бабою, але розмовна мова у мене бідненька. Я на диво знаю мало афоризмів, приказок та речей, які відрізняють, скажімо, носія мови від людини, яка вивчила мову на С1 з підручників. Це я хочу покращити та більше читати, зокрема, класиків української літератури. Відповім на питання, яке мене бентежило до того, як я перейшов, для тих, хто ще тільки наважується. Так, згодом ви перестаєте свідомо думати про мову та активно витрачати на неї енергію. Іншими словами, вона стає автоматичною. Але у вас будуть виникати певні прогалини, якщо у вас незаповнена лексика у якійсь царині. Наприклад, ви заходите у майстерню і не знаєте, як називаються інструменти, матеріали тощо. У мене в самого досі регулярно таке відбувається і це цілком нормально та не привід для комплексів. З цього моменту починається постійний процес навчання. 😊 Але також варто підкреслити, що я добре знав і розмовляв українською. І мова була у моїй свідомості з дитинства, оскільки я читав вірші, співав та читав казки українською тощо. Мені не треба було вчити мову з нуля, фактично, я просто переключив вимикач у голові та почав говорити своєю рідною мовою. Тому, я уявляю, якщо досвіду з українською у вас менше і ви не вбирали її з молоком матері, як це пощастило зробити мені, то вам буде важче. Але думаю, що це теж реально. І гадаю, що людей, які в ситуації, що схожа на мою, дуже багато.
Дуже дякую за таке відео. Сам я ніколи не мав такої проблеми чи потреби змінювати себе в такий спосіб, бо українська і є, і була моєю материнською мовою. Але ви додали мені розуміння розкривши аспект цього процесу, який мені й на гадку не прийшов би через відсутність у мене такого досвіду. Приєднуюсь до побажань в новому році!
Перейшов у 30+. В 90-х. Оточення і родина російськомовні були. Тато колишній військовий був. Дитинство і школа поза Україною. Українську не вчив в школі. Виш у Харкові. Спонукало кохання і одруження. Діти вже були українськомовними із початку. Я перекладав казки з російської прямо з книги, а потім вдома з'явилися українські книжки. Спочатку дітячі, потім для дорослих.
Одна з моїх учениць, яку я підтримувала на етапі переходу з російської школи в українську, і яка має чудовий музикальний слух, одного разу сказала:"Як так може бути, що Ви говорите українською та російською зовсім по-різному? Тембр голосу інший, вимова звуків інша, побудова розмови інша". На це тоді я відповіла, що українська для мене рідна, а російська - ні. А дівчинка мені сказала, що якби лише чула, що я говорю, але не могла би бачити, то подумала би, що то дві різні людини, а не одна я.
кожна мова має свою фонетику і звучить по-різному. Тому й люди можуть розрізняти мови не знаючи їх. Як легко ми впізнаємо в натовпі французьку, італійську, німецьку, англійську, польську тощо. Я жила трохи в Словенії, так от словенці теж відчули різницю звучання мови між російською і українською. Мені важко це вловити, бо я розумію ці мови з дитинства, і не можу відключити голову, щоб відчути мову тільки на рівні звуків.
Підтверджую спостереження вашої учениці.В мене теж такий випадок був з моєю знайомою.Вперше зустрілись ми на початку повномасштабної,дівчина чудово і мелодійно спілкувалась українською.Був момент,коли вона зі своїми знайомими перейшла на російську,якби я не бачила її ,то подумала б ,що говорять дві різні людини
Саме так. Те, що помітила Ваша учениця, має глибоке підґрунтя. Для кожної мови, ще до всяких смислів, характерним є певний музичний лад, Те, що геніальний український лінгвіст В.Курінський назвав "мовним укладом". Всім, хто цікавиться вивченням мов, рекомендую ознайомитися з його роботою "Автодидактика"
В інтернеті зустріла такий вислів: *українська мова іде з грудей, а російська -- з горла.* Ми, добре знаючи обидві мови, цього не помічаємо. А прислухайтеся, -- це справді так! І ще, пригадую, учитель співів нам говорив, що співати треба, трохи прикриваючи губами зуби, бо інакше виходить "білий звук". Так от, в українській мові зуби завжди трохи прикриті, а в російській -- навпаки. Тому й звук виходить різний.
@@valentynayermolenko763 Закон культури мовного укладу Курінського: "Всі звуки даної мови створюють напруження в мовному апараті, вектори яких сходяться в одній точці". В укр. мові - це кінчик язика, в рос. - середина язика, його верхня точка
Я повністю перейшла в червні 2022, після того як від мене поїхали мої рідні (які приїхали через війну у березні). Саме з ними було напочатку дуже дивно говорити українською, проте, через якийсь час онлайн спілкування, це минуло. Мене підтримав чоловік і також перейшов, тож думаю підтримка близьких дуже важлива, принаймні на початку. І так, є відчуття ніби ти трішки інша людина, коли говориш різними мовами)) в моєму випадку це мінімум розтроєння особистості 😂 А ще дякую вам за титанічну працю над книгою Мова-меч - якраз вчора дочитала.
Завжди радий вас бачити, пані Євгеніє. Теж вважаю, що необхідно з повагою ставитися до людей і діалогом і своїм прикладом переконувати в необхідності переходити на українську. Мені здається, що людина не перейде якщо це не усвідомлений вибір. Особливо, якщо гримати на неї. Це тільки несе непорозуміння та роздратування
Я завжди намагався відповідати мовою співрозмовника (принаймні, доки це українська, російська, англійська або німецька, з натяжкою - французька й англійська), вбачав у цьому спосіб самовдосконалення й навіть певну пиху. Оскільки я жив в російськомовному Харкові, такий підхід означав переважну російськомовність. Я завжди розмовляв українською з небагатьма своїми україномовними друзями. Ще в подорожах на Західну Україну. Ще кілька разів спеціально домовлявся з близькими друзями, що сьогодні ми обидва спілкуємось українською. Але здебільшого намагався підлаштовуватись під мовне середовище, а не формувати його. Протягом 2022-2023 я поступово доповнив своє правило "відповідати мовою співрозмовника" приміткою: "якщо російськомовний співрозмовник розуміє українську, то відповідати українською". Так що останнім часом спілкуюсь російською хіба що з кількома друзями віком 80+. Перехід мені полегшали багато факторів. Мою близьку подругу А перетягла на українську її подруга Б. До повномасштабки ми з А спілкувались українською тільки в присутності Б, потім повністю перейшли на українську між собою. Потім в травні 2022 я запропонував перейти на українську своїй дівчині В, і вона погодилась. Тепер ми з В вже не пара, а просто друзі, але обидва повністю україномовні. (А сама Б, з якої наш ланцюжок почався, зараз, навпаки, багато говорить російською, бо служить в ЗСУ з іншими харків'янами, а так їм, мабуть, поки що швидше спілкуватись.) З батьками я перейшов на українську, коли на початку війни ми переїхали з Харкова в Рівненську область. Потім, повернувшись в Харків, батьки на 90% повернулись до російської, а українську зберегли для 10% офіційних обставин, але моєю україномовністю продовжують пишатись. (Хоч тато й росіянин.) Також мені допомогло те, що я викладаю астрофізику в Харківському університеті. До повномасштабки всі забивали на мовні вимоги. Я питав студентів, якою мовою викладати, вони завжди просили російську, і лише зрідка я уламував їх на англійську. Від 2022 року, звісно, всі лекції перейшли на українську (і зрідка англійську). Потім виявилось, що і з моїм науковим керівником, і з моїми дипломниками нам зручно розмовляти між собою українською. Потім я поступово попереходив на українську в листуваннях з усіма друзями, і майже не від кого з них не зустрів у відповідь навіть здивування, а половина теж переходили на українську у відповідь. Потім я помітив, що від початку повномасштабки мені нецікаві Висоцький і Пастернак, якими я так захоплювався, і нецікаво розбиратись в деталях зв'язків між різними російськими митцями, знанням чого я раніше так пишався. Натомість мене захопила проза Розстріляного відродження, а потому й решта української літератури. Зараз на прогулянках або в ліжку слухаю авдіокниги й надолужую те, що проґавив у шкільні роки. (А живу я недалеко від будинку "Слово":) Читання чогось російською мовою (наприклад, улюблених раніше наукових підручників) викликає певну відразу, і часто, читаючи їх, синхронно подумки перекладаю текст українською:) Тепер я максимально намагаюсь пропагувати українську мову: записую лекції з астрофізики на ЮТуб-каналі "НДІ астрономії Харківського університету", написав понад 1700 статей до української Вікіпедії, з колегами завершуємо першу україномовну монографію про астероїди. Вбачаю в мовному бар'єрі хороший допоміжний захист на додачу до майбутнього рову з крокодилами вздовж границі. Якось так формулюю причини свого мовного переходу (до речі, у своїх віршах теж перейшов на українську з 2023): По нам стреляют русские, Шахеды тарахтят. А мы от смеха лускаем, Что в нас, а не в солдат. К нам с попою резиновой Явился трилобит, Решив, что, изнасиловав, Заставит полюбить. Как вычеркнуть историю И Пушкина забыть, Чтоб быть для них Монголией, Финляндиею быть? Карпаты переставить бы И Днепр поворотить! Какими бронеставнями Кордон отгородить? Чтоб чаша эта минула В грядущие разы, Сперва, как самый минимум, Отменим их язык. На тому ж бо і вирішим, І будуть врази ці Моїм останнім віршем На тому язиці.
В мене ніколи не було досвіду переходу на інші мови, хоча англійську я почав вчити в 22 роки і через рік здав кандиінімум на "добре", в сенсі на четвірку. І тепер англійською наукову літературу за своєю спеціальністю більш-менш розумію. Але пригадав те, що коли була помаранчева революція я в розмові з одногрупниками активно відстоював українську мову як єдину державну, а мені у відповідь: " А говориш російською". Однак коли почав працювати, то російську майже не використовував.
Хочу додати. Що також мене мотивує історія своєї родини, історія України. Мені здається, що визнання власної історії та культури в нас ще попереду. Я дуже поважаю людей, які докладають зусиль для цього. 💛💙
Оце почула «материнська мова» і подумала, що хоча виховувалася російською, вона мені не материнська, вона - перша. Бо рідна мова моєї мами - українська. Але щоб стати інженеркою та працювати в ІОЦ, вона мала перейти на російську. І нас виховували нею, бо мій тато своєї рідної мови не знав - на їдіші бабуся говорила лише з родичами. Я сама перейшла на українську в публічній площині в 2019, коли пояснювала своєму бойфренду-іспанцю про нашу історію колоніальну і про те, що різниця є. І саме досвід спілкування англійською та вивчення іспанської вилікував мене від страху помилок українською. А повністю в побуті перейшла тільки 24.02, бо мова спілкуванні справді відповідь на те, хто я. І єдине створіння, яке наодинці чує від мене російську - це моя собака))) на вулиці, при друзях, команди - тільки українською. А от коли нікого поруч - вилазить🙈 Дякую за цей випуск і за все, що Ви робите. За Мову - меч окреме❤
В мене не було складнощів переходу на українську. Я виросла в зросійщення родині у зросійщеному регіоні, але змалечку цікавилась українським, бо в мене тато з україномовної родини і хоч сам був зросійщеним, йому подобалась українська мова як щось екзотичне - і він нам розказував які є слова, що не схожі на російські. Носки- це шкарпетки, корито - це ночви, іноді в його російській вигулькували якісь українськи прислівʼя. Плюс ми з братом дивились Катрусин кінозал, вечірню колисанку - українська мова не була якоюсь геть чужою. В школі вивчали українську мову з другого класу,хоча школа російськомовна була, у кінці навчання я розмовляла українською без якихось труднощів, «розговорилась» саме на уроках мови і літератури. В універі багато предметів викладали українською мовою. Я зі старших класів цікавилась історією України, взагалі була патріотично налаштована з юності, відмова від російської мови була для мене природня, я десь о 2014 відмовилась, але з батьками і російськомовними знайомими могла ще розмовляти російською. З лютого 2024 вже повністю відмовилась він російської, не переходжу на неї, якщо спілкуюсь з російськомовною людиною.
Про перехід, саме як відбувався писати довго. В мене активна фаза почалася вже після 14 року. Я споживала російський контент з надією почути щось розумне. Тобто в мене був комплекс меншовартості, що саме там щось знають і розуміють...але в якийсь момент я гостро відчула, що такого там немає. В тому, як найліберальніши з них говорять про Україну - багато ненависті. І ще я це споживаю, а значить підтримую ворога. Мені емоційно складно було спілкуватися саме з російськомовними українцями. В них є шеймінг української, принаймні до вторгнення. І так діти мотивують в цьому питанні, бо є досвід з старшою дитиною...коли вперше з чоловіком стали з нею розмовляти українською, дитина запитала - ви що не руські? 😅
Мій перехід з російської мови на українську тривав три роки, це було дуже важко. Сталося це в 2005 році після вступу у львівський університет. Після мого одеського зросійщеного життя, це був як переїзд в іншу країну по відчуттях. Розмови годинами по телефону з друзями російською поступово згасали, і через три роки у черговий приїзд на Одещину прийшло розуміння, що все там стало чуже, що російська мова не сприймається. У Львові на першому курсі потрапила на концерт Плач Єремії, де всі напам'ять співали пісні, а я чула вперше. Потім вдома записувала собі пісенник з текстами пісень Лента за лентою, Лиш вона, так хотілося співати разом з однокурсниками. Пам'ятаю свій шок від першого студентського концерту КВК, де я зрозуміла, що жарти українською бувають, просто бувають. Мені чесно здавалося, що це мова лише для навчання, а не жартів між підлітками. І так, російською мовою я була іншою, голос здається грубший був. Після вашого відео я пригадала, що повний перехід на іншу мову, це дійсно дуже важко, майже як іміграція, хоч країну не змінюєш. Але мабуть це зміна країни в голові, всередині себе.
У мене, киянки, перша була російска, а також я отримала повну шкільну освіту російською. Почала працювати перекладачкою з англійської на українську (!) з 17 років. Результат сперше був не дуже :) а потім все краще. Закінчила перекладачкою для проєктів Євросоюзу
Під час перегляду зрозуміла, що ваші думки та спостереження дуже резонують із моїми власними. Я перейшла на українську разом зі своєю близькою подругою на початку 10-х під час навчання у школі та досить добре пам'ятаю вирішальний аргумент за перехід на українську. Цим аргументом для мене стала фраза подруги про те, що російська мені геть не личить. Здавалося б дрібниця, що стала поштовхом до рефлексії та перших серйозних роздумів про власну ідентичність. Тоді я усвідомила, що коли використовую російську, то відчуваю себе так скуто, ніби це все фальш. Ще велику роль зіграло моє тяжіння до української культури всупереч українофобному батьку. На той час відмову від російської я не можу назвати повною, оскільки я ще не могла знайти вдосталь контенту українською. Остаточно вдалось відмовитись від російського лише у 2020 році, коли почав дуже активно розвиватись укрютуб, тож я зараз дуже щаслива бачити те розмаїття каналів на manifest ua. P.S. До речі, закон про забезпечення функціонування української мови як державної дуже посприяв відмові від руснявого інформаційного лайна. Як приклад згадала ситуацію понад десятирічної давнини, коли я відчайдушно шукала художні видання українською на Почайні та знайшла аж в ОДНУ ятку з літературою українською на весь ринок. Словом, прикрі спогади залишились із тих часів.
У мене мама румунка і тато українець, а мова спілкування в сім’ї була російська десь до 2004, поки я не перейшла на спілкування з татом виключно на українську й мої брат і сестра теж почали до тата говорити українською. З 2008 десь почала переводити на українську своє оточення у Києві й це було реакцією на несприйняття повсюдної російської. Тепер ми в сімʼї майже завжди говоримо українською, а з друзями й поготів.
Люди, що народились і проживали в Україні, чудово розуміють(!) українську мову. А отже вони її знають(!). Тому перехід чи не перехід на українську, це саме питання самоідентифікації. Приналежності до певної спільноти. Особливо гостро це помітно саме за межами України. Коли люди з України шукають для своїх дітей «рускаязичниє садікі».
Я в чаті написав ))) Але суто для популяризації каналу продублюю ))Я народився і виріс на Миколаївщіні . В Гарді )))) Тоді ше Южноукраїнськ(і зараз ше, але після того як дізннався історію тих країв я так вже називаю ) Перейшов в 14ому році ) ПРям історії небуло... Просто багато цікавився працею Сопольскі( перепрошую не знаю як відмінити правильно ) І війнна )
Сам з Києва, Борщагівка. Перейшов на українську десь у 2017. Було і важко і легко одночасно. Спочатку переходив з рідними і незнайомцями. Що важко ругатись і бикувати українською для мене. Потім перейшов практично усюди з усіма крім групових тренувань боксу, на яку я тоді ходив і друзів дитинства. Зараз говорю українською і тільки коли хтось бикує на мене російською, можу перейти на російську, але українською з'явився момент потужного тролінгу, замість агресії, бо саме самоконтроль дає таку можливість трохи подумати, перед відповідю і не казати емоційно, що перше приходить в голову. З дитинства було цілковитою нормою реагувати на грубість, грубістю.
Після мого переходу до материнської у 2014му, на початку Майдану, одразу з,ясував, з ким мені по дорозі, а з ким ні. Одразу скажу, що це прозріння було для мене хоч і драматичним, але і корисним: автоматично від мене відсіявся весь людський прихований непотріб. Так, лексично було дуже важко, але до поки не зрозумів, що треба заільнити місце в голові і забути стару мову через те, що ніколи, ні при яких обставинах не переходити на неї: у спілкуванні з рідними дітьми і навіть у розмовах із самим собою! Дякую, пані Євненія!)
Дякую, така актуальна тема зараз! У мене є досвід переходу на російську мову, у 2010 я переїхала до Криму і там в публічному просторі, на жаль, української мови не було взагалі - складно було навіть книжку знайти українською, тому відчувала дуже сильний тиск переходити на російську, але вдома із рідними спілкувалась лише українською. Після 2014, коли довелось виїзжати з Криму через анексію шкодувала про те, що переходила на російську, зараз намагаюсь бути терпимою до російськомовних, але сама на російську мову не переходжу.
Буквально вчора на дит. майданчику мого рідного міста Дніпра, статна літня жіночка (дуууже інтелігеньна за виглядом) відраагувала на мою україномовну 3-літню донечку: "вон она как по-украінскі гаварит, как єйо мама видрессіровала! А ми паруски разгаваріваєм!“ - гордовито заявила жіночка. Це, доречі, на наступний день після масованого обстрілу. Подумки, я записала її до вимираючих динозаврів та й не стала заводитись. А повністю на українську ми з чоловіком перейшли після першого року дитини, коли маоенька почина потроху розмовляти. І ні ми, ні маленька вже не використовуємо російську. Тепер україномовна донечка надихає нас, особливо в зросійщеному суспільстві. Та ми і самі цінуємо нашу мову, спілкуємось із задоволенням. ❤️
Я з Одеси. Російськомовна родина, російськомовне місто, російськомовні школи і класи. Мої бабусі жили у місті і вони теж були російськомовними. Мама казала що малечою я називала українську мову іноземною. До повномаштабного вторгнення я навіть не знала що можна "переходити" з мови на мову. У школі я українську вчила, вільно читала (обожнювала позалипати на витяг з правил користування тролейбусом), а після того як підручники теж стали українськими читати стало ще легше. Але я не могла вільно говорити. На змаганнях (ще до ковіду) намагалася говорити українською із суржикомовною(?) подругою з Херсона. У відповідь було "говори російською". І це було неприємно. Річ не втім що я не могла говорити українською взагалі. Я дуже довго згадувала слова-відповідники до того що хотіла сказати. І це було боляче що мені не дали можливості поговорити українською і я злилася що не можу говорити українською вільно. Ще був момент. Вже в інституті з нами вчилися іноземці з Марокко та Турції. Вони на лекціях з мови вчили російську. І це теж дуже злило. Але вголос нічого не було сказано бо я сама українською не послуговувалась то що інших виправляти. З початком вторгнення я дізналася що таке явище як зміна мови взагалі існує. Однак, я не поспішала це робити. Я змінила мову у гаджетах, повідписувалась від усіх російськомовних блогерів, познаходила україномовних, покинула російський сайт де я читала фанфіки переїхавши на іноземний і англійські фанфіки почала перекладати українською, намагалася писати українською свої вигадки (я люблю письменництво та читання, подайте за це на мене до суду). Але я ще не переходила. Не було рішучості це зробити. Не було рівно до того моменту як до мене в голову не прокралася ситуація коли я в іноземному аеропорту дзвоню мамі щоб сказати що все добре... І до мене голосно звертається росіянин, називає "землячкою" і пропонує переночувати у нього на квартирі... Вельми дякую. Якось обійдуся бути "землячкою". З цього моменту перехід на українську став ціллю. До всього що було написано угорі додала "говорити із собою у голові українською". Говорити вголос було соромно. Було незручно. Але у моїй голові мене ніхто не слухає! Тож там я можу казати що завгодно і як завгодно! Але я все ще не переходила, і все ще боялися, бо не знала як на це відреагує мама. Страх що родичи тебе не приймуть за це справді сильний. Слова "Не займайся ерундою" справді можуть вбити всю рішучість. Я думала що якщо мама мені таке скаже то українською я зможу заговорити тільки через БАГАТО років коли буду цілком окремо. Через десь три місяці такі сталося місце у розмові де згадування про перехід був доречним і безпечним і мені сказати "Так. Давай". Ось так просто? Хочете сказати я зря 3 місяці у собі варилася з цим страхом? Добре. За рекомендацією одного ютубера поставила собі день переходи і попередила всіх важливих мені людей що я отаке буду робити. А з усіма новими починала спілкувати українською. (Перший раз із касиркою був жахливий... Повірте. Було соромно, що я спілкуюся українською, і було соромно, що я соромлюсь, за те, що я спілкуюся українською. Як жахливо... Однак, це просто треба пережити...) Добре. Ось мій день народження і зазначений вище день переходу (Віват символізм!). Як і раніше було складно пригадувати відповідники українською. Мене ніхто не виправляв, я сама непогано справлялася із тим щоби повторювати речення по три рази щоб зрештою сказати все правильно. Але найскладніше було не це. Найскладніше було згадати зранку що ти перейшов на українську😅. Один ранок прокидаюся починаю думати російською і через хвилину згадую "Ах, так. Я ж перейшла"🤣Дякую що це було у моїх думках. (Цей стан був дня 3-4)
З часом це увійшло у звичку і розуміючи що позбавлення росіянізмів це просто питання часу та наполегливості я залишилася спокійною у цьому і просто продовжувала виправляти сама себе. Що мене турбувало деякий час - це мій акцент. Чи є в мене він, чи нема? Я правильно вимовляю звуки? Навколо не було іншої людини яка б мені це сказала. Поки через три місяці у пункті незламності жінка не запитала мене чи я приїхала в Одесу вчитися. Людина подумала що я з західної України. Це зробило мій день😭💘. І я із захватом розповіла їй, що ні я перейшла і як я це зробила (якщо ви це читаєте, вибачте, що так на вас усе це вилила... Але емоції тоді було не стримати) На початку кожного місяця був обряд. "Два місяці переходу на українську" "Три місяці переходу на українську", "Чотири місяці переходу на українську". Десь на 10-тому я перестала це робити а на 11-цятому відверто забула. Зараз я вільно говорю, пишу і думаю українською, росіянізмів майже не помічаю, а якщо і помічаю то звертаюся до ресурсу R2U там зібрано величезна кількість словників і навіть репресованих у 1933-тім році. Пройшло... майже рік і п'ять місяців. Вау, я справді перестала рахувати. Я все ще в Одесі. І тут все також абсолютна більшість російськомовні, тому підтримувати українську і не переходити на мову співрозмовника стало рефлексом. Я думаю момент коли до мене звернуться українською і це не буде людина зі сфери обслуговування стане для мене днем-дивом. Я тут до чого останню частину веду, мені зараз складно говорити російською. Це так неправильно! Голосні звуки... Вони таки не чітки... І ось це говорити більше ротом ніж грудьми, так не зручно! Ну здається я згадала все що могла про мій досвід переходу. Моя відсутність потреби у повернені до російської, думаю, я випадково обрала правильну послідовність дій для мене. Спочатку привчити себе думати іншою мовою, а потім вже навчити свій рот говорити. Сподіваюся чтіво цього коментаря було цікавим) Гарного дня! П.С. Бабусі майже 90 років. Вона не зрозуміла мою потребу у переході українською (вона навіть не завжди розуміє що я говорю). Під час однієї розмови\дискусії про це вона назвала мене "росіянкою". Я на неї за це не злюсь. Навпаки. Тепер коли я говорю українською так мало хто подумає. Жіночка з пункту незламності тому підтвердження. П.С.С. Більшу частину часу спілкуюся українською у групі українських письменників. Власне інтернет єдине місце де я можу це робити(
Більшу частину мого життя українська мова існувала лише в школі на уроках української та по телебаченню - і то не всіх. Я не чула її навколо, ніхто з мого оточення не спілкувався нею. В мене були спроби перейти, але без підтримки я дуже швидко здалась. Да так, що навіть коли я у 2022 три місяці прожила на Галичині, я все одно спілкувалась російською. Тумблер переключився лише коли я виїхала в Європу. Перетнувши кордон, де мене ніхто не знав, я вирішила, що всі нові люди будуть знати мене як україномовну людину. В новому середовищі це виявилось набагато простіше. Зараз моя мама, народжена в Смоленській області, також спілкується зі мною українською.
Вцілом не тільки один вчений повпливв на таке рішення )) Багато розумних людей в світі ) І все в купі дало результат ) Мова - меч ) в тому числі дуже причетна до цього процесу. ))) ле вже пізніше,нажаль, я дізнався про Ваш канал ) В Польші вже здається ))) Але це вже інша історія )))
Родом з Донецька. Ще у 2014 вмїхали в село у Сумській області (і там якщо і говорили українською, то тільки літні люди, і то не говорили, а балакали. Дотепер у мовленні вживаю не ліжко, а крОвать🙃). Але тоді ще я розмовляв російською. А переходити почав десь всередині 2021 під впливом Стерненка, Скрипіна і багатьох інших кріейторів українськомовних. І це було тяжко. Ти хочеш сказати одне, а з рота вилітає абсолютно інше, і все воно перекручується, і виходить азаровщина на кінець. Ооо це сороміцьке відчуття, коли ти на касі супермаркета сказав "пакєт нітреба", а потім чимдуж тікаєш якнайдалі від того позорища. Цікавий період був. Але навіть тоді я не перейшов на українську в усіх сферах життя. З родиною і друзями я все ще розмовляв російською. Але вже через декілька тижні після початку повномасштабки я повністю зрікся тієї язики. І це не було прям дуже болісно, як я на початку думав, воно буде. Можливо зіграв роль мій неповний перехід до цього (аля пробна версія чи адаптаційний період). А можливо ще й той факт, що друзі також перейшли на світлу сторону. До повномасштабки нас у компанії було 8 людей, з яких тільки 2 розмовляли українською. Після вторгнення десь так само через декілька тижнів (після першого шоку) вже абсолютно всі розмовляють українською. І декому це далося значно складніше ніж мені, тому, певно, мені було легше, бачачи когось, кому ще більш некомфортно. Якщо ж казати про заохочення когось до переходу на українську, то тут можу порадити дві речі: 1. Якщо людина самостійно ще не зібралася переходити, то вмовлянні чи дорікання її тільки відвернуть від цього рішення. Якщо до неї не дійде воно саме, то тим паче не дійде під тиском. 2. Якщо ж людина вже робить перші кроки українською, то ні в якому разі не треба їй на це вказувати. Взагалі не згадуйте про це. Байдуже, чи ви хочете її підтримати, чи то виправити помилку. Найкраща стратегію тут - взагалі проігнорувати факт переходу, і продовжити звичайне спілкування. Тому що будь-яке підсвічування факту, що людина змінила (чи принаймні намагається змінити) мову, призведе до відчуття дискомфорту для цієї людини. Найкраще за все я це відчуття можу описати як таке, що наче люди бачать тебе з іншої сторони, і ставляться вже інакше до тебе, наче це вже трошки не ти. І не всі готові таке витримати (себто ніби втратити частинку себе колишнього). Тому найліпше буде просто ставитися до людини так, як ви це робили до того (по суті, та сама порада, що й зі ставленням до військових). Звісно усі люди різні, і підхід до кожного може може бути різним. Але оці два пункти - золотий стандарт, на мою думку. Але є й такі люди, як от я, наприклад, які до критики ставляться адекватно. І у нас з друзями одразу постала угода, що ми будемо виправляти один одного, якщо помітимо помилку. То ми інколи підбішуємо один одного, коли занадто багато виправлень вкидаємо (тільки по ділу, звісно), але одначе ніхто не скаржиться, можемо тільки один одному зловісно посміхнутися) Отакий от лонгрід вийшов. Сподіваюсь, комусь поможе/змотивує. І з Новим роком усіх😉
Ого, який довгий коментар. Відповідаю о сьомій ранку. А ваш написаний три години назад. Не спиться мабуть. У мене безсоння часто . Це так погано. А про перехід на українську, я й не задумувався, що це так складно. На заході України здається, що перейти на українську просто.
Я народилась на півночі Житомирської обл. Це не так далеко від кордону з Білоруссю. Моя мама народилась в українському селі Воронежської обл. Вона говорила суржиком. Батько був українцем. Я вчилась в українській школі. При вступі до мех-мату Університету в Дніпропетровську всі вступні екзамени були російською. І от з 17 років я перейшла вимушено на російську мову. Це був 1982. В сім'ї з чоловіком я розмовляла українською, а з дочкою - російською. Десь 2005 я поступово стала переходити на українську з дочкою, яка вже мала свою дитину. Дочка мені казала тоді - що ти собі придумала, твоя українська не досконала, багато суржику, говори нормально. У неї в сім'ї всі говорили російською. Ми всі вже жили в Києві. На роботі я продовжувала спілкуватися російською. До 2014. Потім я перейшла повністю на рідну мову. Після 24.2.2022 дочка перейшла на українську разом з дітьми і чоловіком. Вона сказала мені, що вона почувається зовсім іншою людиною і ніколи в житті більше не хоче повернутись до себе російськомовної.
Стимулом для використання української стало народження сина у 1985р. Це було в Києві, навколо майже скрізь була російська мова, дружина у мене була з російськомовного півдня України і я тоді зрозумів, що мій син не знатиме української, якщо я не буду говорити з ним українською. Це викликало спротив і нерозуміння і дружини, і майже всіх знайомих навколо. Українська в побуті у Києві в ті роки сприймалась як тавро недалекого "селюка". Але з часом і дружина, і всі навколо звикли. Цікаво, що в сімї син, а згодом і дочка зі мною розмовляли тільки українською, а з мамою тільки російською. Цікаво, також, що коли ми з дружиною вперше виїхали на відпочинок за кордон вона за кордоном теж перейшла на українську, щоб навколишні не ідентифікували її як росіянку. Але з поверненням в Україну все вернулось на "круги своя". І тільки у 2014р дружина остаточно перейшла на українську. Ще розкажу про складнощі з переходом на українську. Це виявилось складніше, ніж я очікував. Сам я виріс в україномовній сімї з півночі України. Але після закінчення школи поїхав учитись до Одеси, де попав у повністю російськомовне середовище. Українську, звичайно, не забув, але, як виявилось, після 6 років безперервного використання російської, вільно користуватись українською виявилось складно. Для того, щоб повністю відновити свою українську та не робити пауз, щоб подумки перекласти якесь слово з російської на укранську, знадобилось десь пів-року. Причому для цього знадобились додаткові зусилля, спеціально читав українську пресу та твори українською, щоб відновити словарний запас.
Психологічно перейти не впжко було, бо від російської нудило. Важко, що роблю помилки, але це , звісно, тимчасово. Ми перейшли разом з подругами та родинами. Єдина проблема - племінник. Поки не може звикнути, коли батьки говорять українською, особливо мама. Ми дійсно інші, коли розмовляємо іншою мовою. Для дитини це проблема.
Я зробила повний перехід у травні 2023 року. Було важко саме через відчуття, що я маю відмовитися від частини себе і познайомити людей з новою собою. Тому спочатку говорила українською з незнайомими людьми (з клієнтами, з перехожими, з продавчинями). Цим людям мені було легше показати нову себе. Оскільки вони не знали мене російськомовну. Потренувалася на незнайомих і змогла потім зі всіма почати говорити українською.
До 18 років розмовляла повністю російською (окрім шкільного/ університетського контексту, звісно) і згодом поїхала у Німеччину на навчання. Там я якраз і поставила собі це питання «хто я?», «чому я українка, яка не розмовляє власною мовою?», що відрізняє мене від тих самих росія/булорусів/підставте потрібне, якщо зі сторони я просто є людиною, яка розмовляє російською, а значить автоматично підпадаю під категорію русні. І оцей момент задів мене найбільше, бо я можу бути ким завгодно, але я не росіянка. Я все життя росла з думкою «ну читати українською, то якось не модно, то мова для уроків укрліт, а от спражня література, то звісно русскій переклад». Оцей вирішальний момент з мовою якраз і став тим поштовхом ддя мене почати досліджувати і віднаходити власний зв’язок з моєю країною. Тож я вирішила використати відстань, аби повністю перейти на українську із друзями, батьками та родичами. Мій тато підтримав це і розмовляє зі мною українською (навіть намагається виправляти мої русизми), а мама в трохи підвішеному стані і я вже чесно втратила надію, що вона колись перейде повністю. До собаки, до речі, усе що інстинктивно звертаюся роісійською)
Щодо хатніх тварин справді цікавий момент. Буквально недавно дізнався, що єдина жива істота, з якою мій друг досі балакає московською, - це його собака, бо українською з ним нема ніякого контакту. Добре, що в мене з кішкою спілкування відбувається на рівні тілесних знаків і емоційного забарвлення)
Я з Криму, зі зросійщені родини. Перехід на українську був не важким, бо для мене це мова ворога, тож для відбудови моєї ідентичності важлива українська.
я україномовна повністю, коли приїхджала в Київ чи інші міста і до мене говорили російською, у мене всередині вмикався тумблер - стоп , я українка, живу в Україні, чому не вони- російськомовні, а я - україномовна , маю переходити на чужинську, тому принципово цього не робила, адже всі чудово розуміють українську. Але я була російськомовною - коли жила з батьками маленькою в батумі і гралася в оточенні з дітьми військових - теж російськомовних - кумедно мабуть було - батьки зі мною українською - а я до них російською. але все змінилось, коли в 6 років я прожила все літо в бабусі в західній Україні, там вона навчила мене читати українською ну і звісно я почала там і спілкуватись українською - повернувшись до батьків - я вдома розмовлял українською. Всі 11 років я вчилась в російській школі, читала книжки російською, але вдома ми спілкувалися українською. та попри те, що я чудово знала російську, я не зраджувала своєму принципу - я українка, я живу на своїй Батьківщин, яка зветься УКРАЇНА, і мова моя українська, тому нехай російськомовні переходять на українську, а не навпаки
Народився в сім'ї зросійщених українців в м. Києві. Перша мова, якою я заговорив, була російська. Але це тривало не довго, бо врятувала батківщина моєї матері - Жашків. Там ми проводили дуже багато часу в дідуся та бабусі, і залишитись виключно російськомовним там не було жодних шансів. Тому в сім'ї ми перейшли на українську/суржик. Але в Києві в публічній сфері мав комплекс меншовартості, з друзями та в публічних місцях розмовляв лише російською. В підлітковому віці обрав її для себе мовою внутрішнього діалогу і думав виключно російською до 34 років. Це була фатальна помилка, про яку неймовірно шкодую. Я людина релігійна, і довго не міг відмовитись від синодального перекладу Біблії. Мабуть, це тримало мене найсильніше. Сам перехід відбувся в 2019 році, коли вийшов новий переклад українською від Українського Біблійного Товариства. Найважче було з тими, з ким все життя спілкувався російською. На роботі, до прикладу, мене 8 років знали як російськомовного, і тут на тобі. Емоційно дуже важко було: я втратив у швидкості та у якості мови, важче було захищати свою позицію по робочих питаннях. Також я не можу набути рівнозначного зв'язку з біблійним текстом українською, яким він був з текстом російською, це велика жертва для мене. Моя старша донька в дитинстві ще чула нас, батьків, що ми завжди переходили з російськомовними на їх мову, а молодша донька вже цього не знає. Як наслідок: старша дуже нестійка в своїй мові та легко переходить на російську зі співрозмовником, а молодша не переходить. Тепер мені це болить. Завуажте це, молоді батьки. Також дуже соромно чути себе у записах/відео, коли я ще розмовляв російською. Дуже неприємно, що так багато свого життя був під цим комплексом. Українську ідентичність в мені заклало сільске середовище черкащини, школа та деякі книжки (особливо вплинула Волинь Уласа Самчука, яку прочитав у класі 7-му чи 8-му). Теж намагаюсь підтримувати та не булити тих, хто робить спроби переходу. Але найбільше болить, мабуть, коли чую молодих батьків, що ще й досі розмовляють російською зі своїми малими дітьми. Вони прирікають і себе і їх на страждання в майбутньому: бо або їм буде дискомфортно жити в українськомовіній Україні, або вони втратять у близькості зі своїми дітьми, коли ті оберуть для себе українську ідентичність, як стануть свідомими.
Я перейшов на українську мову в 2018 році, десь через рік усвідомив, що сильно змінився, змінився мій світогляд і відношення до нашої культури, історії, політики. Я більш глибоко став себе відчувати українцем, хоча і раніше теж вважав себе українцем, але зараз розумію, що то було дуже умовне українство, скоріше я був людиною "русской культури" зі своїми регіональними особливостями і українським паспортом. І, звісно ж, я був какойразніцей, до питання мови і культури ставився легковажно, десь навіть зверхньо, бо сприймав це дуже спрощено і поверхнево, не бажаючи заглиблюватися у проблематику питання, набагато простіше було сказати "какаяразніца" і "ви упоротиє, хотітє всєх посоріть". Для мене наша країна по суті була маленькою росією під назвою "Україна", з русскім язиком, русской культурой, маскультом і інфополем. Українського у цьому наборі було небагато. Так от, на правах колишнього впертого російськомовного заявляю, що мова має значення, вона дійсно змінює свідомість і ваше відношення до багатьох речей, ви дійсно стаєте частиною України, а не просто власником українського паспорту. Але важливо повністю переходити на українську мову, без цих напівмір: з російськомовними я далі буду російською спілкуватися, а з україномовними українською. Так ви повноцінно не напрацюєте словниковий запас і свій набір мовних конструкцій, тому вас буде тягнути назад до російської мови, бо українською буде складніше висловлювати свої думки. Та й з таким підходом втрачається сенс, бо українською потрібно розмовляти не через ввічливість чи повагу до україномовних, а через бажання змінитися самому та зробити свій внесок у розвиток і поширення української ідентичності.
Мені вже давно за п'ятдесят років і я все життя розмовляла російською адже за совєтів в Києві переважна більшість шкіл були російськими і викладання в Київському університеті (де я вчилась) велось російською і я прекрасно памятаю як підлітки "хаділі біть селюків" (тобто бити інших дітей, які розмовляли українською). Все це було. І нажаль пізно я відчула себе українкою, це сталось вже після березня 2014 року. Я ненавиджу совок і аж ніяк не хотіла повернення в совок а расія - це совок (пізно я це зрозуміла)! Не скажу що легко відбувся перехід на українську але десь за рік я вже перестала подумки перекладати з російської на українську і мої знайомі і колеги звикли до мого україномовства. І зараз шкодую і соромно мені за те, що багато десятиліть була я сліпим знаряддям рузькага міра. І ось тепер хочу зазначити, що для мене зараз неймовірна, розкішна насолода чути правильну (без рузькага суржика) українську мову, це ті самі відчуття як коли влітку у бабусі у селі, набігавшись вдень, засинати десь у траві у тіньочку, під гомін птахів, комах, тварин, щаслива і безтурботна.
Я почала переходити на українську через три місяці після повномасштабного вторгнення. На то було дві причини (чого так довго): я не цікавилась політикою після 2014 року, бо мій неокріплий школярський мозок промили після Майдану. Доречі, під час майдану я була однією з небагатьох патріотів у школі. Добре постарались. Тож, тільки з кінця лютого я почала розбиратись у тому як працює пропаганда і чому мені треба позбуватись всього російського. Друга причина - моє життя доволі сильно змінилось після вторгнення і мені був потрібен час, щоб знайти опору під ногами. Чого власне я вирішила перейти. Бачу, що для багатьох причина полягає у тому, що російської розмовляти недопустимо. У мене причина трохи інша, але теж розповсюджена. Я захотіла максимально позбавити себе російського контексту і в першу чергу пропаганди. Знаючи, як тонко і на всіх можливих рівнях працюють російські пропагандисти, я вирішила, що єдиний більш-менш дієвий спосіб себе уберегти - взагалі не отримувати інформації російською. Змінити мову, якою я розмовляю я вирішила навіть не тому, що розмовляти російською - огидно (до цієї думки я прийшла вже трішки пізніше), а тому що перейти повністю було простіше, аніж перейти лише у публічному просторі. Змусити себе думати українською здавалось мені простішим, аніж переключатись туди-сюди. Прийнявши рішення, я одразу перейшла до реалізації. Розуміючи, що даючи собі послаблення я розтягну процес на роки і лише ускладню собі задачу, я була дуже строга до себе. Навіть не дивлячись на це, і те, що я багато років до того багато читала українською, це зайняло місяць. Останнім етапом був перехід на українську у розмові з батьками. Вони були м'яко кажучи не у захваті. Дуже м'яко кажучи. Це було найстрашніше, але в решті решт вони це прийняли, змирились і звикли. Зараз я розмовляю українською дуже натурально. Нові знайомі дивуються, що я з Одеси, старі знайомі, з якими я давно не розмовляла, дивуються як мені вдається розмовляти так вільно. Коли люди роблять компліменти моїй українській, це завжди викликає більше негативних почуттів. Це дивно і незручно. Відчуваю себе як француз, французькій якого зробили комплімент. Я розмовляю цією мовою. Може і не все життя, але тепер кожного дня, я цією мовою думаю. Мені не потрібні підтвердження того, що в мене це добре виходить. Повірте, люди знають рівень своєї мови. Мені може бути приємно, коли моїй англійській роблять компліменти, хоча відчуття теж неоднозначні, але це зовсім різні речі для мене
Стосовно власного досвіду так званого "переходу". Напевно, мені пощастило, бо переходити можна лише туди, де ніколи не був, а в мене ще з дитинства переключання між російською та українською відбувалося абсолютно природно в залежності від оточення. Тож я російсько і українскьомовний рівно настільки, наскільки це продиктовано середовищем спілкування і його культурним контекстом. Власне, і надалі збираюся залишатися білінгвою, бо вважаю це абсолютно природним для себе станом і станом середовища, в якому я знаходжуся. Власне, хочу ще трішки розвіяти міф про те, що російська мова робить людей якимись "не такими". Проблема не в знанні російської. Від багатьох чую меседж на кшталт "хочу забути російську", ніби це може якось допомогти заговорити українською. Ніколи знання мови не було і не може бути недоліком - лише перевагою. Проблема може бути лише у незнанні української. Вірніше, недостатньому знанні. Саме це може бути завадою для вільного переключання між мовами. Не буду кривити душею, моя українська справді набагато бідніша від російської, бо формувалася лише під впливом побутового сільського середовища та прямої протилежності йому - академічного. Більшість же культурного контенту споживалася російською, а культурні меми, як відомо, не перекладаються, тож вже доведеться з ними жити до кінця життя, тут вже нічого не вдієш. Хотілося б, звісно, доповнити їх новими українськими, які безумовно будуть з'являтись, але як і коли це буде відбуватись - питання поки що відкрите. Насправді, дуже хотілося б мати в собі набагато більше україномовного контенту, але із сумом відзначаю, що деяких загальнокультурних мемів в українському мовному полі просто не існує. Наприклад, відомий вислів Марка Аврелія "делай, что должно, и будь, что будет" Fais ce que dois, advienne, que pourra (це просто з останнього, що здивувало) не має сталого українського аналогу. І таких прикладів, нажаль, чимало. Із сумом констатую, що долучатися до здобутків світової культури за допомогою російської завжди було набагато легше, ніж через українську.
Щодо здобутків світової культури.. Українська перекладацька школа - неперевершена. В совіцькі часи єдиним притулком для талановитих укр. письменників був переклад. Пам'ятаю зі шкільних років Д.Лондона, Мопасана та інших в українському перекладі. Після нього читати щось російською просто огидно, відразу відчуваєш недолугість та кострубатість цієї говірки.
@@sandpiper2949 а я з цим і не сперечаюся. Переклади чудові. Шкода тільки, що замало. Але це я зараз можу оцінити. А де вони були 30 років тому? Спробували б ви тоді знайти в Києві хорошу книжку українською. Саме тому російська стала для мене мовою Конан-Дойла, Агати Крісті, Фенімора Купера, Жюля Верна та Дюма. Розумієте? Улюблені герої, яких хотілося наслідувати, англійські джентльмени та французькі аристократи розмовляли для мене російською. А українською хіба що сімейка кумедних Кайдашів. Ви може не повірите, але навіть "Роксолану" мені в школі довелося читати у російському перекладі, бо в бібліотеці банально не лишилося українських примірників. Отаке було життя. Що тут вже вдієш, коли 90% літературного контенту споживалося російською? Треба подякувати українській кіноозвучці, яка хоч трохи оживила українську в нашій свідомості. Але витіснити все прочитане і почуте російське слово і замінити його на українське вже не вийде, як не крути.
Звідки мали б взятися ці культурні меми, якщо навіть зараз легше споживати їхній російський варіант, а до повномасштабної війни і поготів. Якщо немає попиту, то немає і пропозиції. А разом з цими культурними мемами споживається і російська пропаганда. І це є один з величезних мінусів знання саме російської мови - легкий і швидкий доступ до пропаганди і викривленої інформації. Причому ця пропаганда може бути навіть там, де це зовсім не очікувалося. І якщо ви думаєте що знання російської мови це добре, бо це доступ до знань, то ви помиляєтеся, для більшості людей це доступ до російського лайна, а знання їх не дуже цікавлять. Тому суть переходу на українську мову полягає не в кон'юктурному переключенні між мовами, щоб бути ввічливим чи догодити своєму співрозмовнику, а в поширенні української ідентичності і створені українськомовного простору. І якщо всі будуть сидіти на двох стільцях, бо вони білінгви і їм так комфортно, то ніяких культурних мемів не буде, ніякого якісного українського інфопростору не буде, а буде вбога малоросія з вимираючим україномовним гетто, бо завжди під боком буде доступний російський варіант, добре розжований, прикрашений і упакований потрібними наративами.
@@q_one_ggwp я щось не розумію, а ви хочете сказати, що все, що написано чи озвучено українською це божа роса і мана небесна? І що є проблема зробити проросійський вкид українською? Для німців це навіть в 1941 не було проблемою. До того ж, в нас вже своєї ура-пропаганди достатньо, яку доводиться фільтрувати. А відрізняти правду від брехні потрібно будь-якою мовою і ніяка лінгвістична бульбашка вас не врятує. Зрештою, питання завжди, кого слухати і кому довіряти. Ви потрапляєте у дуже небезпечну пастку, якщо починаєте довіряти інформації, спираючись виключно на мову. Вами тоді маніпулювати можна буде на раз-два. До того ж, відкрию вам таємницю: російською розмовляють не тільки росіяни, і в деяких випадках вона дуже полегшує процес спілкування з нашими друзями та однодумцями з інших країн. А найголовніше - скажіть, ЯК ВИ БУДЕТЕ РОЗУМІТИ НАСТРОЇ У СТАНІ ВОРОГА, якщо не можете розібратися в тому, про що він говорить? Та мову ворога треба знати ще краще, ніж мову друга, якщо хочете його перемогти, а не ховати голову в пісок. А якщо слідувати вашій логіці, то знання будь-якої іноземної мови то загроза українській ідентичності. Хоча, звісно, це кожен сам для себе має вирішувати. Якщо вам знання російської заважає відчувати себе українкою чи українцем - та будь ласка, можете не розмовляти. Мені не заважає, в мене все норм. До речі, обережно з польською та англійською - вони також можуть бути загрозою))
10:15 емоційна сторона переходу: перейшла швидко, адже і раніше практикувала спілкування по 3 дні (3 укр/3 рос). Після переходу виключно солов'їна 💙💛 голос російськи ймій неподобається, навіть подумки коли читаю. Я також не виправляю тих, хто трансфернувся, адже я також помиляюся 😅
перейшла на українську в 2020 році в Дніпрі в російськомовному оточенні. анамнез: мама народилася в УРСР, батьки переїхали з Орловської обл., тато народився в УРСР, батьки з УРСР. на момент мого народження тільки татова мама говорила суржиком, всі інші-російською, у батьків в графі національність стояло 'русскій(ая)'. мову вивчала в українській школі(м. Херсон), в універі (м.Київ, КПІ) все було російською. в жовтні 2013 перебралася в Дніпро з Києва. оточення було російськомовне постійно протягом всього життя, за виключенням кумів, з якими я радо переходила на спілкування українською при будь-якій нагоді. десь з березня 2020(ковід) почала замислюватися над тим, що мені все більше подобається переходити на українську, проаналізувавши контент, який споживаю, зрозуміла, що російського менше 1% (+все життя слухала як російську, англійську, німецьку, так і українську музику, а починаючи з 2010х нового російського взагалі не додалося до мого листа), все виключно українською або англійською. і, до речі, не без допомоги Рагулів усвідомила, що моє бажання перейти на українську можна здійснити легше, ніж здається. ведуча Тетяна якось це проговорювала. крапкою в питанні став приїзд до тих самих кумів з чоловіком. він зробив комплімент про моє спілкування з ними..і я, попередивши його і батьків, перейшла на українську. усвідомлення зайняло десь пів року, тож у вересні 2020 я вже говорила. найтяжче далася розмова з батьками чоловіка, які почали мене відмовляти, казати, що мене зазомбували, що це націоналізм, а шо далі?)))) при цьому в ході розмови спливло, що вони між собою спілкуються українською завжди, а на моє питання чого до дітей російською отримала щиру відповідь, щоб ті людьми виросли(о як мізки промили..), ну і до того свекруха ледве не кричала, що вона майже до 20 років говорила українською. потім перейщла на російську і ніхто її не змусить змінити це..ну таке, делірій жорсткий, але це було навіть весело)) деякі люди в оточенні сприйняли це як забавку, і зразу стали експертами з вимови, виправляючи мене усюди. я тільки казала 'дякую' і нікому не дорікала. мама дуже добре сприйняла мій пеерхід, думаю вона навіть пишалася мною. чоловікові було важкувато морально, він звик до іншої мене, але все одно підтримав. декілька людей сказали, що у мене є стрижень і це круто, бо я була перша і єдина в оточенні, хто взагалі розмовляв у повсякденні українською. потім більше: отримувала компліменти просто на вулиці за мову, багато хто питав звідки я приїхала, я казала правду - зі славетного українського міста Херсон. на питання де мову вивчила також чесно відповідала, що у школі. з початком війни багато з моїх знайомих перейшли на українську, і зізналися, що були неправі коли мене постійно виправляли, бо це було нечемно і зухвало, тепер же вони побували в моїй шкурі.. мене до речі, воно не ображало, у мене мета була - я хотіла розмовляти тією мовою, в якій відчувала потребу. наразі у людей мета переходу різна, але від того не гірша чи краща. я за кордоном своїх чує зразу, хоч і російськомовних. але інколи бісить, можу не вловити акцент і сиди думай чи то наші, чи свнсбки.. один раз так випадково потрапила в неприємну ситуацію. їх було троє в кафе: батько, мати і син років 10. я розмовляла українською, а син, проходячи повз мене мабуть почув якусь знайому фразу і привітався російською. я підійшла до сім'ї привітатися і буквально за хвилину зрозуміла з ким балакаю...швидко пішла, але тепер якщо зі мною вітаються за кордоном, то я чітко кажу не добрйи день, а вітаю))) щоб більше не було такої колізії. так, бісить коли наші за кордоном говорять російською..мені як вас ідентифікувати???)) зараз до мене більше люди підходять, ніж я, бо чують, що своя) так, мене радує явне збільшення використання української в Україні. а щодо тих, хто не перейшов через страхи є єдина порада - долати їх.,
Цікава тема, але не для 15 хвилинного ролику, як на мою думку. Дякую, що саме так подали цю тему. Фактично йдеться про "перепрошивку"( не знаю ще як сказати українською). Мені здається що остаточне повернення або перехід на іншу мову можна вважати таким, що відбувся, коли людина почне бачити сни тією мовою до якої вона прагне. Тому Ви прави, пані Євгенія, це дуже складно, але працюємо на цім))) Втім, маю до Вас питання. Яке Ваше ставлення до літературних прикладів, коли свідомість випереджає мовний перехід? Я маю на увазі трикутник Курков- Гоголь- Конрад. Курков чудово опанував розмовну українську, але пише все одне російською, Гоголь же, навпаки думав по-українськи, а писав російською. А ось у Конрада стовідсоткове попадання в пазл з англійською. Чи це залежіть від віку? Було б цікаво послухати або почитати Ваші думки на цю тему. З Новим Роком Вас і вашу Родину! Здоров'я і Натхнення!
Вже писав колись, що я зі змосковщеної родини: розмовляв лише у дитинстві з бабусею влітку, а відтак совєцькі школа, пту, завод, військо, завод, кооператив і лише з середини 90-х знов завдяки освіті і з кінця 90-х завдяки роботі в освіті почав стикатись з мовою. Переходив поступово років 20. У 19-му молодший син (третя дитина) у першому клясі нуш не зрозуміла моєї української коли звернувся з приводу домашки, тому вирішив перейти заради нього. Залишав ще 3 людей, з якими переходив на московську, але після 24.02.2022 припинив це робити, бо забембало
Я перейшла на українську в червні 2022 дуже різко в один день (сама я із Сум і завжди розмовляла російською, зокрема вчилася в російськомовній школі). Я прокинулась і відчула, що від сьогодні буде інакше. В перший день я до біса втомилася. Мене трохи рятувало те, що в університеті я навчалась українською, але це було дуже давно. Я не відступила ні на день, але це було дуже непросто. Як не дивно, в побуті найважче було, справді, із собакою і людьми, які звикли, що я говорю російською, але не з найближчого кола, бо мені пощастило, що найближче моє коло є дуже підтримуючим. Справжнім викликом була професійна сфера, бо я психотерапевтка. Я взяла час і дещо наглість поговорити із кожним клієнтом про те, що для мене тепер є важливо працювати українською, при цьому я зазначила, що, умовно, психотерапія - це не мовний клуб, визнала, що це може бути складною новиною і останнє слово було, звісно, за клієнтами, якою мовою ми далі працюватимемо. З кожною людиною це була окрема розмова та індивідуальне рішення. З кимось я працюю українською, але клієнт російською. Хтось, хто вже давно перейшов на українську в публічному просторі, але брав терапію материнською мовою, наважився перейти разом зі мною, з кимось я досі працюю російською і маю повагу до їх вибору, щоправда, зараз це одиничні випадки. Знаю точно, що в безпечних умовах прийняття і зусиль чути іншого, досліджувати питання «Хто я?» стає значно легше. Як наслідок, народжуються автентичні рішення, а не вибори зі спротиву та захистів, які також є дуже важливими, тому просто «таранити» їх не вийде, тим паче, що це шкідливо. У себе в оточенні точно української стало набагато більше. Щиро дякую вам за промову, вона дуже помічна і підтримуюча.
Я з Маріуполя. Перейшла восени 2022. Я за кордоном і не хочу, щоб мене асоціювали з росіянами і хочу, щоб моя дитина вважала своєю рідною мовою українську. До переходу була впевнена, що я добре знаю українську 😂 знань зі школи та університету вистачило для написання ділових листів або розмов на серйозні теми, проблеми були саме з побутовою українською, у спілкуванні з дитиною. Важко підбирати якість сталі вирази, фразеологізми, жартувати. Звідси відчуття, що я неправильна українка і мова моя неправильна, не природня. І дуже емоційно важко розмовляти з російськомовними батьками, бо вони не розуміють мій вибір, тому часто з ними автоматично переходжу на рос
Про подібну ситуацію розказував у себе на подкасті Наріман Алієв. Він з Криму. Перейшов на українську спершу в офіційному спілкуванні. Потім поширив цю практику на друзів. А з мамою довго не переходив. А потім все-таки перейшов на українську із мамою, хоч вона відповідає російською. Так що ви не одна )
Харків'янин, перейшов років 10 тому, коли поїхав до Львова і на кожному році чув російську мову, і зупинився в центрі в хостелі, яким володіла громадянка Росії. І я тоді такий: • ну, чому Харків розуміє російську я можу закрити очі: прикордонна території завжди під натиском іншомовного впливу • чому Київ говорив російською - теж зрозуміло: російська мовая успадкована через нові постпартійні комуністичні еліти, які стали бізнесом, спускалася за вертикаллю до інших верств населення. • А от чому у Львові, у, здавалося б, бастіоні всього українського, так багато російської, то куди вже далі? 🤷🏼 + Тоді на очі трапився пост у фейсбуці: "Мови зникають не тоді, коли їх не знають, а тоді, коли ними не користуються" і подумав, що це ж про мене, треба питати з себе. Так і перейшов) Були тимчасові відкати, через кола спілкування, але тільки у тих колах спілкування. Пізніше вже українізував те коло людей, яке було біля мене.
Внучці 7 років. Я думаю, якби ми не контролювали , якою мовою вона дивиться мультфільми в TH-cam , то вона була б російськомовна. Ютуб дуже агресивно русіфікує наших дітей. Чому нашім дітям Ютуб пропонує російське? Чому російським дітям не пропонує українське?
бо ютуб орієнтується на кирилицю, яку ми вбиваємо в пошук. І навіть якщо ввести назву мультика українською, а потім ще й написати "українською" ютуб покаже перелік україномовних, а далі купа російськомовних. Поки діти були малі я це контролювала, зараз, коли вони вже самі вміють шукати навчила ігнорувати російське. Вони самі переключають, коли чують російську.
Просто в один момент у середині щось помінялось і з'явилась потреба перейти на українську. Переходив поетапно і на кожному аж мізки вивертало. Моментами хотілось тихенько самому з собою російською поговорити😅. І доводилось. І так 4 роки😱. Зараз вже на останньому етапі. Добираю базовий словниковий запас по самим різним темам + прибираю з ужитку громіздкі та кострубаті конструкції.
Я ніде не переходила, бо з дитинства говорю і пишу українською без жодних обмежень. З початком війни у 2013 у громадському просторі говорю українською. З мамою і собакою російською. Коли матиму дітей- тільки українською
Невже мама і собака не заслуговують, щоб з ними теж говорили українською мовою? Навіщо їх принижувати тією вульгарною російською?! Повірте, коли в Києві чую російську мову, вона для мене звучить саме вульгарно.
@@valentynayermolenko763 знаю, сама не люблю чути на вулицях російською. Це якась інерція: от спробуйте говорити з мамою нехарактерною для вас двох мовою - це якось незручно. З чужими легше почати спілкування українською, ніж з власною мамою. І це не мовний бар'єр, а щось інше.
@@valentynayermolenko763 справа не в тому, що вона не розуміє чи не хоче. Це якась дурнувата звичка, типу чистити зуби якоюсь рукою, а не іншою. Але апи людях ми вже російською не розмовляємо, бо це фубля
@@A.L.beeeee Мені пригадалося, як мене малою перевчали говорити батькам замість "ти" -- "ви". Мої ровесники, що виросли в селі, ще зверталися до батьків на "ви". Але ж як неймовірно важко вимовити оте "ви" вперше! А старші просто не розмовляють, не відгукуються на "ти"!😱😢 В якийсь момент таки видавлюш із себе оте "ви", -- і все, проблеми більше не існує! Мабуть, у вас зараз схожа ситуація.
Стосовно власного досвіду "переходів", то тут складно. Бо я ніколи повністю не "переходив" з якоїсь мови на іншу, тому саме слово мені трохи муляє в цьому контексті. Але це доволі субєктивна позиція, бо не думаю, що багато людей проходили саме тим шляхом, яким проходив я. Отже, дуже коротко про мої мови. Русинська є материнською та домінувала в побуті аж до повноліття, допоки не переїхав в Ужгород, де ця мова була витіснена українською та російською, бо мала асоціацію з нижчим соціальним щаблем. Українська зазвичай була мовою по-замовчуванню для спілкування зі знайомими та незнайомими людьми в Ужгороді. Проте, якщо людина зверталась російською, то і я відповідав російською, бо володів нею достатньо добре, і вивчив її ще в дитинстві від родичів, що переїхали в Кривий Ріг. Російська, в той же час, була основною мовою мого гоббі та моєї роботи в той час. Виявляється, в контексті 2011-го року, шукати в інтернеті інформацію про ремонт принтера Canon MP280 було ефективніше російською, аніж українською, тож це було практично. Сюди з часом вклинилась англійська, чеська, та словацька, займаючи свої відповідні ніші згідно соціальних контактів. На щастя, знайшов спосіб як перебудувати власний побут, та власне ставлення до читання/перегляду контенту, щоб тримати в тонусі рідну русинську та покращити контакт з родиною. Безперечно я також помічав, що мова, якою я розмовляв в той чи інший момент, частково змінювала тонус розмови, я по-різному формулював свої думки, акцентував увагу на різних речах. Не сказав би, що це були аж "різні Я", але різниця все ж була відчутна. Моя подорож мовами продовжується, і я впевнений, що для російської в ній буде дедалі менше місця, та сподіваюся виділити трохи місця чомусь новому, що ще не пробував.
Я народився у 2003 і виріс у Києві у здебільшого російськомовній родині. Мама у мене родом з Луганщини, а тато киянин. Батьки між собою завжди розмовляли російською, бо саме і середню освіту отримували російською у срср, оточення теж було все російськомовне, а україномовних дітей у школі, або тих, хто навчався у 28% шкіл, що викладали українською, вважали за селюків. Мама навіть зараз розповідає, що треба був час, аби такої навʼязаної думки позбавитися і це зважаючи на те, що її мама розмовляла українською у дитинстві (потім через російськомовне оточення стала розмовляти суржиком). Через все це, я теж виріс розмовляючи російською вдома, на вулиці діти розмовляли російською і українкою з співвідношенням десь у 70%/30%, а саме тільки українська панувала лише в школі на уроках, але на перервах діти переходили часто на російську. Невеликий перехід почався у 11 років з початком Євромайдану і АТО, як у дитини, у мене і у більшості дітей прокинулося ідентичне самовизначення і ми, підсвідомо можливо, виражали це відчуття через мову, почали більше спілкуватися українською, або бодай переписуватися. У 2016 з переїздом за кордон, познайомився з людьми з пост-радянського простору, Молдова, російськомовні ізраїльтяни, ітд. З ними вживали завжди російську, бо це була наша єдина спільна мова, і навіть з українцями розмовляв російською, бо всі були з російськомовних міст на сході і півдні України. Через це мова стала трохи деградувати, хоча все одно ми дивилися фільми і серіали українською і вживали україномовний контент. Це, як на мене, посприяло тому, що не зважаючи на життя закордоном і використання російської і місцевої мови у повсякденному житті, я зберіг свою українську найкраще з усіх своїх українських друзів з російськомовних міст. Остаточний початок переходу став, як не дивно, у лютому/березні 2022, тоді вже повністю відповідь стала точною на питання хто я, і хто ми, як українці. Ще більше україномовного контенту і зменшення впливу російської і російського на українських інфопростір зробили перехід на українську, особисто для мене, найбільш простим і, що не менш важливо, природнім. Як на мене, це ще через те, що навчання українською до 7 класу на це посприяло, адже уже тоді, у російськомовній родині, я ріс так званим білінгвом, як і більшість дітей, що народилися в 2000х. Для більшості таких дітей, як на мене, буде, або було набагато менше труднощів у переході на українську, цей перехід стався, на мою думку, дуже природньо. Все одно, російську я використовую в спілкуванні з тими, хто української просто не розуміє: молдовани, ізраїльтяни, вірмени, ітд, але українською я стараюся розмовляти з ким це можливо, у родині або в оточенні, аби знизити вплив російської на своє життя і ідентичність. Думаю, старшим поколінням набагато важче, адже вони виросли у, дійсно, іншому світі, де російська панувала всюди і в таких випадках тиск не допоможе і потрібно всіляко підтримувати людину в її стараннях, але робити це не роблячи через кожні 2 слова компліменти, а поводити себе природньо в такій розмові. Дуже дякую за висвітлення такої теми і за креатив з мапою деокупації на фоні, для відео вона дуже доречна ;)
Я нажаль перейшла тільки коли ракети на голову полетіли. Не було дуже важко, але мені пощастило що я навчалась повністю українською і робота була повністю українською. Юрист на щастя не має змоги писати як зручно бо "какая разніца". І чесно кажучи дивують люди які вимагають просто зрозуміти що треба перейти і в один момент почати розмовляти українською. Зі сторони виглядає так наче ці люди принижують українську. Бо ми всі розуміємо що всі інші мови треба вчити (польську, англійську, литовську тощо), а на українську можна просто перейти.
Моєю материнською мовою є українська, але живучи в тотально російськомовному місті я піддався "повільній анестезії" (як, здається, ви це назвали) і слово, за словом перейшов на російську, щоправда з відчутним українським акцентом, через який я дуже соромився і тому не дуже говірким був... З початком повномасштабного вторгнення я вирішив перейти, точніше повернутися на свою рідну українську і якщо ви думаєте, що це було легко, то зовсім ні. Зрозуміло, що найвищим емоційним бар'єром був сам момент переходу, але навіть після його подолання у мене багато складнощів с точною передачею своїх думок, навіть зараз, коли я вже повністю думаю виключно українською мовою, навіть сни сняться українською...
Я з вами погоджусь. Умовляння і упрошування в стилі "мусі-пусі" і постійного гладіння по голівці особливого ефекту не дають. Буває, що у відповідь вмикають нахабство: "А що нам за це дадуть? Якщо будуть пільги чи доплати -- тоді ще можна подумати, переходити на українську, чи ні", і т.п. Яких людей у своєму житті ми згадуємо із найбільшою вдячністю? СТРОГИХ, АЛЕ СПРАВЕДЛИВИХ! Саме вони спонукали до руху вперед, навіть якщо це вимагало додаткових зусиль. А тих, що лише гладили по голівці і підхвалювали, якось і згадати нічим. Так і тут. Люди, що все життя прожили в Україні, ніяк не можуть визначитися, хто ж вони? Ніколи не задумувалися, чому в Україні, де більшість -- українці, якісь особливі пільги для російської мови і російськомовних? І що це несправедливо, адже їм, російськомовним, це було вигідно? Може, цим 18-, 25-, 50-, 85-річним "недорослям" вже пора зрозуміти і почати нарешті думати. Просто їх треба поставити перед фактом і перед законом. Їхній любій російській, яка ще недавно давала їм переваги як колонізаторам перед "аборигенами", НЕМАЄ МІСЦЯ В УКРАЇНІ!
@@valentynayermolenko763от ви підмітили що проживши все життя в Україні вони не тільки не знають місцевої мови, вони її ненавидять. А це ознака ворога. Але як тільки вони потрапляють в умовну Німеччину, вони хутко вчать німецьку. Бо знають, що на роботу з їх руснявою їх не візьмуть.
нажаль, часу для "спроб" не лишилося. є такі історичні періоди, коли треба чітко визначитися: "ти тут чи там ?" - ти зі своїм народом чи з його віковічними катами? хай твоя українська буде "не чиста", зараз мова - це виключно інтуїтивний маркер "свій-чужий", а раціональне, академічне її переусвідомлення буде пізніше, зараз головне - воля бути українцем, і мова - то найкраща маніфестація твого вибору!
Дякую за ваші історії та внески!
Запощу ще тут лінк на збір:
send.monobank.ua/jar/Joamtfrqe
Кому зручніше приват можна на мій: 4149629351333877
Якщо хочете придбати щось із аукціону прошу сюди: / pfbid09j2rkfxcsqqf4gbzdijsvirtrqalqdttwiup...
Або ж просто робіть ставки в коментарях.
Портрет із підписом генерала Залужного: 50 тис грн
Набір книжок: 12 тис грн
Готуємо в журбі: 5 тис грн
Я найперше захотіла, щоб себе українцем усвідомлював мій маленький син. Коли я зрозуміла, що ні школа ні садочок не дають потрібного виховання, я інтуїтивно обрала мову, як маркер. Почала з себе. А тепер розумію, що то був мій порятунок і моє очищення, моє становлення як українки. Цю битву за сина, за себе і за свою родину я виграла. Багато сліз та зневіри, хейту та нерозуміння було на шляху. Але українською розмовляємо ми всі, і в побуті і в соціумі.
Моїм полем для битви був Херсон 2019 року.
Велика вам шана і подяка як матусі 💙💛для нашої країни дуже важливо, щоби росло нове покоління українців, особливо це актуально на півдні і на сході України.
Дякую!!! Україномовна українка з Харкова, живу в Португалії 5 років з чоловіком-французом, діти, як і я, говорять чотирма мовами (укр,англ,порт,фр, а російську намагаємося забути…ну і точно не використовувати принципово ніколи і ні з ким). Емоційно - важко. Ідентичності на кожній мові дійсно різні.
Дякую, що висвітлюєте таку тему, вона буде все важливіша.
Слава Україні🇺🇦🇺🇦🇺🇦♥️
Мене мотивувало теж народження дітей. Вони українці, які живуть в Україні і я не хотіла їм ускладнювати життя в майбутньому. Бо насправді перехід на іншу мову це не просто. А з початку повномасштабної війни я вже й з російськомовними не переходжу на російську. Якось мене в раз відвернуло від всього російського. Дякую за відео ❤
Доброе утро...
Вы проснулись?
Война началась даже не в 14 году.
Это просто продолжение попыток уничтожения Украины ру с с нявыми.
Ну например в прошлом веке геноцид голодоморм.
До этого, века попыток уничтожения Украины.
Чё вы там говорите, " полномасштабной... ".
Доброе утро...
це ж яким клоуном треба бути, щоб писати "про справжній початок війни" російською?.. росіян ще не існувало, а вони вже 800 років намагалися знищити українців, "русских" ще не існувало, а вони вже 750 років намагалися знищити українців, "вєлікоросів" ще не існувало, а вони вже 600 років намагалися знищити українців, московитів ще не існувало, а вони вже 100 років як намагалися знищити українців.
@@СашаПетрушев-в1я доброго ранку! Я то проснулася, а ви бачу до сих пір спите.
@@СашаПетрушев-в1я
не мос ква квакай, бо жаба 🐸 цицьки дасть !
@@KaterynaGerasymchuk Так когда ру с с новые напали на Украину в вашей голове?
З новым роком.
Так когда?
Чигирин.Черкасы.
А вы откуда?
Я народився, виріс і прожив більшість життя на росії, але в один момент із певних причин вирішив не тільки вивчити українську, але й перейти на неї в повсякденному спілкуванні. Це був непростий шлях, але я досі шокований тим, як швидко вийшло почати саме думати українською й як материнська російська в мене відійшла на другий план. Тепер здається, що нічого немає неможливого для людини у вивченні мов, якщо є можливість і бажання постійно практикуватися.
Мій особистий перехід на українську пов'язаний із внутрішньою суперечністю, яка тривалий час розпирала мене.
Я поступово витісняв для себе російські медіа та культуру українським, але на мову не переходив. У мені зростав конфлікт: я українець, бачу себе в Україні, хочу бути серед українців, але чогось спілкуюсь російською. Мені спершу здавалось, що з цим цілком можна жити, але чим більше навколо мене ставало українського, тим більший дискомфорт я відчував через свою російськомовність.
Нарешті я розпочав спілкуватись українською з незнайомцями на вулиці та з новими знайомими. Тоді мій внутрішній конфлікт загострився ще сильніше, бо я наче розщепився на дві особистості, які приховували одна одну. У сім'ї я не видавав свого переходу на українську. А серед нових друзів робив вигляд, неначе я завжди був україномовним. У цей час я усвідомив, що ніяких компромісів для мене бути не може, бо ці всі хвилювання не варті того.
А далі - поступовий тотальний перехід на українську. Складний (особливо серед родини), як і в усіх, напевно, але я мав це проковтнути, щоб нарешті відчути себе самим собою.
Дякую, пані Євгенія, за ваші відео. Те що ви робите є дуже цінним для українців. Коментарі до вашого відео залишили здебільшого молоді люди, я вже літня людина і поділюся своїм досвідом про цю тему. Мені було шість років, коли я пішов у школу, і виявилося що мені треба перенавчатися на російську мову. За два місяці навчився, але на все життя залишилося відчуття що мене згвалтували. В мене відібрали рідну мову. Я не міг з цим погодитися, читав українські книжки, журнали. Вдома говорили українською, але ззовні була тільки російська, мова імперії. 50 років прожив у російськомовному середовищі, і нарешті тільки зараз почав відчувати що я живу у своїй українській державі. Завдяки і вашим зусиллям.
Велика вам подяка, що залишилися українцем, хоч імперія і все життя ламала цю нашу українську сутність і душу. На жаль, і батьки не дуже могли допомогти своїй дитині, адже пояснити все, як воно є насправді -- це наражати і себе, і дитину на небезпеку, а треба ж було якось виживати фізично в тих умовах постійного національного приниження. Це щастя, що і ми, і наші діти діждалися Незалежності!
Перейшов в лютому цього року. Вийшло це в одну мить. Морально готував себе до цього десь пів року: постійно дивився українськомовний контент+намагався багато друкувати тексту українською на спортивну тематику. Початковою мотивацією перейти на українську було відновлення дитячих футбольних тренувань. Чітко усвідомлював, що найважчий період буде перший місяць. Бо коли у себе в голові ти розмовляєш українською, то це дуже солідно і тобі всі аплодують за чистоту мови і чіткість формулювань. А коли починаєш розмовляти повсякденно, то виглядаєш на початку як гальмо, яке не може до кінця думку довести і підвисає) Але цей період легко проходить, якщо чесно самому собі відповісти на питання, для чого ти це робиш? Що тобі це дасть на дистанції? Що отримає твоє оточення від твого переходу і т.п. Російську ж використовую виключно коли дитина просить перекласти, бо не зрозуміла деякі слова. В цілому перехід на українську-це процес внутрішньої мотивації. Якщо вона ґрунтовна і суттєва-то цей процес буде відносно швидким і приємним.
То ви тренуєте діток і спілкуєтесь з ними українською?
Так, я був задоволений коли по першим тренуванням зрозумів, що вони на слух українську сприймають досить легко, хоча самі ще морально не готові нею спілкуватися, бо абсолютно російськомовне середовище навколо них все життя було. І одразу з ними домовилися, що якщо якесь слово чи речення не зрозуміло, то я перекладаю потім окремо, кому необхідно. Таке правда правда дуже рідко буває (бо зазвичай діти або розуміють сенс речення навіть без 1-2 слів або на стільки неуважні, що просто відволікаються і через це треба повторювати)
@@MrLeni89
Я родом з Прикарпаття, тому мені пощастило і переходити нікуди не було потрібно. Водночас я могла вільно спілкуватися обома мовами, але з 2014 року московська припинила для мене існувати, навіть обрізала усі контакти з носіями тої мови. Багато років живу в Канаді, то звісно що усюди англійська. Розмовляю англійською із своїм котом, але як він буває нечемний і потрібно посварити, то перехожу на українську - так мені відчувається більш автентично.
Щиро поважаю тих, хто намагається перейти на українську. 💙💛
А кіт теж Прикарпатський, чи "англо-сакс" (як кажуть xyйлопіддані)?
Вітання з Харкова.
Які ви фрази використовуєте, щоб насварити кота?
Ну, не знаю. Переходити на рідну українську мову, щоб когось насварити, сказати якісь грубі і різкі слова... Пригадую свою співробітницю, яка говорила із своїми дітьми ррсійською мовою, але лаяла їх завжди... українською! Це було дуже важко і неприємно чути. Найкращий спосіб відвернути власних дітей від української мови! Бо який висновок вони зроблять із такого виховання? Що українська мова -- груба і неприємна, нею можна лише когось лаяти і принижувати. Дуже "мудра" політика була у тієї жінки, щоб відвернути дітей від усього українського!
@@valentynayermolenko763 Вибачте, а звідки ви взяли, що я грубо лаю свого котика? Як він буває щось зробить, що не можна, я називаю його нечемою, кусакою, пустунчиком. При цьому жодної агресії та злості, голос лагідний і тон жартівливий. Наш котик мені безмежно довіряє і знає, що я його ніколи не ображу.
І звісно, це не єдиний випадок, коли я перехожу на рідну мову. Я спілкуюся з родичами в Україні, з місцевою діаспорою, а також дивлюся відео від українських аналітиків і беру участь ось у таких онлайн дискусіях.
@@РозмовнаУкраїнська Немає якихось спеціальних фраз - можу назвати його нечемою, пустунчиком, кусакою, як він загрАється, не розрахує і вкусить мене сильніше, ніж хотів. Голос ніколи не підвищую, тобто моє сваріння жартівливе і символічне.
я з Миколаєва, закінчила там українську школу, кожного року на канікули їздила у село, де майже все спілкувалися українською. все життя мене оточували україномовні друзі, вчителі, колеги батьків. але моя родина російськомовна. з незнайомими людьми я легко переключалася на українську, але із україномовною подругою переключатися було важче. як ви і кажете, здавалося, що я перестаю бути собою, що в мене не такі вдалі жарти і так далі. кілька років тому поїхала у Карпати, де довкола чула виключно українську і вперше серйозно задумалася над тим, хто я, і чому моя сімʼя розмовляє російською. почала активніше читати про те, як сталося, що українські міста стали російськомовними, почала додавати більше українських слів та виразів до свого лексикону. а з початком повномасштабного вторгнення свідомо вирішила перейти на українську. через те, що це був дуже напружений період, я час від часу "зривалася" на російську. і взагалі спочатку було трохи ніяково, особливо з родиною, адже старшим людям важче дається прийняття змін. але, на щастя, їм вже якось довелося прийняти моє вегетаріанство, так що і мій перехід на українську прийняли) дратувало, коли помічала, що рахую російською, або автоматично звертаюся до маленьких дітей чи домашніх тварин російською, але з часом пройшло. так що в мене цей процес повного переходу йшов дуже поступово, протягом кількох років. зараз в мене скоріше виникає дискомфорт, коли треба переключитися на російську з людиною, яка не володіє ані українською, ані англійською, намагаюся таких моментів уникати. дякую вам, що закликаєте українців до терпимості. на жаль, багато хто не усвідомлює, наскільки це важко, якщо самі таку трансформацію не проходили.
Я також поважаю тих людей, які прийняли для себе українську. Ви наголошуєте як важливо бути терпимими для тих, хто переходить на рідну мову. А як бути з тими, хто категорично не бажає і не відчуває важливість зміни в бік українськости? А таких предостатньо, на жаль. Чекати поки усвідомлять? Так російськомовні ракети не допомогли. Що стосується мене, то я не хочу чути на українських теренах ворожої мови. Проте вона лунає повсякчас і немає на те ради....
Дякуємо за ваш відгук, ваш особистий приклад із життя, за вашу УКРАЇНСЬКІСТЬ !🇺🇦 !
У 80-их і початку 90-их у Миколаєві не було жодної української школи !
а на початку 2000-х, коли я йшла в школу, у місті лишилася одна російськомовна школа)
Миколаїв💙💛
У мене це сталося зовсім природньо, коли народилася моя дочка в 90-тих. Я не могла просто з нею іншою мовою говорити. Тільки українською. Хоча кругом ще була російська. Але це був не повний перехід. З іншими продовжувала переходити на російську але з дочкою тільки українською. Перехід повний був дуже плавний. Мало людей розмовляли українською. Але було дуже приємно зустрічати таких людей і спілкуватися з ними. Потім моя дочка вже у дорослому віці почала наполягати, щоб я зовсім відмовилася від російської і не переходила на неї, коли ло мене хтось нею говорив. Вона вважала, що це завчена звичка, яка нам нав'язувалася "старшим братнім народом" разом із почуттям меншовартості, тому перехід на російську - це приниження. І вона мала рацію. Було важко цієї звички позбутися. Але після повномасштабного вторгнення проблеми зникли. Моя щелепа не здатна витиснути нічого російською. Нудить, навіть, коли її чую.
Дуже дякую за те, що кажете, що не треба робити компліменти українській! Я з Донбасу і мене дуже бісять ці компліменти: не знаю як реагувати та відчуваю себе виключеною з українського контексту
Я стала на таке відповідати: " Ви теж гарно розмовляєте"😊
Я б сказала на такі «компліменти»: «адже я українка і це моя мова». Щоб людина, яка скорше за все також вважає себе українцем, задумалась чому вона розмовляє чужою мовою.
Іноді українська мова з іншого регіону України, з якимись трішечки іншими нюансами, вимовою, інтонацією, просто вражає своєю красою, новизною, -- і хочеться захоплено сказати: "Яка у вас гарна українська мова!" Каюсь, я таке казала своєму сватові, він родом з Дніпропетровщини (я родом з Черкащини). Здається, це йому було приємно чути.
Я часто кажу компліменти, особливо, коли вимова набагато красивіша моєї корявої одеської. Я просто від захвату це кажу, бо усе красиве заслуговує компліменту, хіба ні? ) Я естет. Але особисто мене вивело останне зауваження в мій бік таксиста: "- а чего вьі по-украінскі щебечите?" Оце він вислухав емоційну лекцію😂😂😂. Типу він розмовляє, а мене з українською до тваринного світу прирівняв. І взагалі до сих пір задавати такі питання, це ж якою чуркою потрібно бути.
Так )) І додм ще , що безпосередньо моментом коли я перейшов на рідну цілковито - це усвідомлення того,що мова,якою ти послуговуюшся,в тому числі впливє на світогляд вцілому.
Дуже впливає. Ти ніби стаєш більш дотичним до свого. А взагалі нам треба єднатись довкола українського і підтримувати своїх.
ми з чоловіком перейшли на українську у 2014 році, після вторгнення ру*ні. Дивовижно, що раніше не здогадувалися, як це гарно - пити з свого джерела, не чужого. Усвідомити, як тебе у Харкові непомітно і підступно зросійщували з самого дитинства. До 7 років я була україномовною, а потім просто пішла у найближчу школу... Записалася у найближчу бібліотеку... і оточення зробило свою чорну справу. Це було у 70-их. Зараз вже інша ситуація, і харків'яни вже мають вибір набагато ширший, ніж у моєму дитинстві. Щиро бажаю кожному зробити правильний!
Для мене перехід став дуже інтимною історією. Я з Полтавщини, але з дуже зросійщеного міста. З самого дитинства "двомовність" мене дуже плутала. Російська була всюди у розмові з людьми від малого до великого, а українська була у культурі: мультики, книжки, усе шкільне. Так до самих 18-ти років в моїй голові створився стереотип українською як мови по типу латинської тобто чогосб декоративного.
Перше потрясіння в мене було вже після 24 лютого, коли я тимчасово жила з парою з Івано-франківську. Я вперше почула українську в побуті і мене це заворожило. Потім я вперше відчула засудження. Це було дуже болісно. Перша емоція звісно захист себе та щире здивування, бо російська це ж норма. Оцей злам стереотипу про те що норма, а що ні й спонукав мене досліджувати це питання. + Підвищенна цікавість до українського контенту.
Десь у кінці березня до мене дійшло. Це не були факти. Були тільки емоції. Розповілали про ґвалтування та вбивства на окупованих територіях. Я відчула огиду до своєї ідентичности на той момент, бо я була дуже задіяна у росмовний простір. Думка про те, що моє "хто я" навіть трохи може стояти поряд з тими монстрами змінила мій світогляд і я вибрала свою "норму". Перше що я відчувала це невпевненість. Ніби я ходжу по льоду без ковзанів. Постійні спотикання це дуже соромно. Мені 19 років, а я не можу навіть два речення сформолювати без неймовірнтх ментальних зусиль? Я ж вчилася українською, здавала ЗНО! Це дуже деморалізувало, тому спочатку я переходила з росмовними на російську. Але мені урвався терпець. Переходити на російську відчувалося емоційно гірше ніж ганьбитися суржиком, повідьно підбирати слова й дивно будувати речення. На це в мене пішло десь два місяці. Найскладніше було з мамою, бо я свято вірила що вона росіянка. Ми малр говорили про коріння та я знала, що вона навчадася у росії. Як виявилося потім вона хіба що на чверть росіянка. Я боялася що вона мене не розумітиме тому говорила російською потім суржиком. Подруга порадила просьо напряму поговорити про це. Я спитала яи розумітиме вона мою українську на що вона здивувалася і сказала що їй байдуже. З того моменту я відчула внутрішній спокій. Я вже не плутаюсь і легко говорю. І я вперше почала відчувати себе у своїй тарілці. Я точно знаю хто я принаймні етнічно та національно. Все ще відчуваю сором за те, що не зрозуміла раніше, але мій світогляд ніхто не ставив під сумнів була тільки підтримка. Конфронтація це дуже важливо.
З цікавого, що я помітила. Коли я говорила чистою російською мама мене постійно перепитувала і я бачила як вона не розуміє усі ті поетичні звороти з купою вставних слів. На противагу зараз, коли в мене майже нема росіянізмів у мові ми чудово розуміємо одна одну. Комунікація стала набагато краще😅
@@paniksenyaа чого ви з мамою «поетичними зворотами» спілкувались? 😊
Гарне питання! я дуже хотіла красиво говорити, щоб не бути селючкою, бо це ж так погано і соромно!) Про поетичні звороти це я трошки перебільшила звісно, але якщо умовного руского ліберала взяти я намагалась приблизно так говорити. @@MrLeni89
Приємно було прочитати впшу історію. Як я зрозуміла, ви дуже молода, але мудра дівчина.
Поздоровляємо Вас з перемогою на конкурсі "Книга року" від BBC!
дякую!!
Від народження доньки 9 років тому я перейшла на українську вдома та на роботі. Але все ще балакала російською з друзями та тими, хто звертався до мене російською.
Зламалась ця ситуація тоді, коли я помітила, що моя повністю україномовна дитина вдома - переходить на російську в садочку (вона там швидко цьому навчилась). Я зрозуміла, що не хочу, аби моя дочка говорила російською. Я б хотіла, щоб вона її навіть не розуміла!!! Тому перейшла на українську всюди і завжди.
Виявилось, для мене це не було аж так складно. Бо дійсно, з українською мовою я більше відчуваю себе самою собою.
Дочку я перевела в Києві україномовний садок «Совенята». А зараз взагалі ми через війну переселились на Покуття. Тут дочка спілкується виключно українською з однолітками. Здається російську навіть погано розуміє тепер. Бо ми не споживаємо ніякого контенту російською та не маємо цієї мови в спілкуванні.
діти потужний стимул! дякую)
Читаю стільки коментарів про перехід на українську і хочеться всіх обійняти. Як же нас всіх обікрали. В когось вкрали рідну мову і замінили іншою, а в когось її присутність у житті поза домом.
Дякую за "Мову-меч". Не тому, що я знайшла там щось нове для себе (бо сама я до неї не знала тільки про практику зросійщувальних інтернатів у совку і для мене вона стала більше упорядкуванням знань), а тому, що у мене є джерело для посилань і рекомендація для тих, кому цікаво як так сталося, що вони вважають російську рідною при тому, що бабусі-дідусі її і ледве знають. Не знаю чи вже хто сподвигся купити, але від моїх цитат були під враженням і назву записували.
Я виношував ідею перейти на українську із шістндацяти років. Зараз мені 23. У той час я почав розмовляти із собою українською подумки! Переключив телефон на українську, новини та книжки читав виключно українською, та намагався оточувати себе українською всіма доступними мені методами.
Комфортно я міг говорити українською тільки в школі або з незнайомцями на вулиці. Було кілька спроб поговорити українською з друзями в школі та навіть сестрою, але на мене дивилися, як на божевільного. Я на це ображався, але об'єктивно для людей, які знали мене, як людину, яка розмовляє російською, це теж було неабияким шоком. Проте факт залишається фактом, зі знайомими мені людьми розмовляти українською я не міг.
Десь у році 20-21 я якось неочікувано для себе почав говорити українською з дідусем та бабусею та перейняв деякі їхні звички та слова, і я аж відчув, що ніби наблизився до цієї української ідентичності, яка до цього була наче за якимись лаштунками. Вона була там, мої переконання, цінності, спосіб життя й таке інше, але вони були наче за гіпсокартонною стіною та їх було дуже глухо чути.
На жаль, психологічні бар'єри переходу на українську вдалося подолати, коли на порозі була велика війна за кілька днів до повномасштабного вторгнення. Тих подій було достатньо, щоби дати мені цей поштовх, і я почав розмовляти українською вдома і з друзями. Але після самого вторгнення через стрес я знову на деякий час перескочив на російську десь на пів року, а потім вже повноцінно і безповоротно перейшов на українську. Коли я почав розмовляти українською після повномасштабного вторгнення, ні в кого взагалі не виникало питань, чому я це роблю.
Технічно, або радше фізіологічно мені це було не важко зробити, тому що українську я таки використовував і використовував багато, як-от у школі, університеті та інших контекстах. Тому академічна мова у мене дуже непогана, трошки припорошена наддніпрянськими діалектизмами від діда з бабою, але розмовна мова у мене бідненька. Я на диво знаю мало афоризмів, приказок та речей, які відрізняють, скажімо, носія мови від людини, яка вивчила мову на С1 з підручників. Це я хочу покращити та більше читати, зокрема, класиків української літератури.
Відповім на питання, яке мене бентежило до того, як я перейшов, для тих, хто ще тільки наважується.
Так, згодом ви перестаєте свідомо думати про мову та активно витрачати на неї енергію. Іншими словами, вона стає автоматичною. Але у вас будуть виникати певні прогалини, якщо у вас незаповнена лексика у якійсь царині. Наприклад, ви заходите у майстерню і не знаєте, як називаються інструменти, матеріали тощо. У мене в самого досі регулярно таке відбувається і це цілком нормально та не привід для комплексів. З цього моменту починається постійний процес навчання. 😊
Але також варто підкреслити, що я добре знав і розмовляв українською. І мова була у моїй свідомості з дитинства, оскільки я читав вірші, співав та читав казки українською тощо. Мені не треба було вчити мову з нуля, фактично, я просто переключив вимикач у голові та почав говорити своєю рідною мовою. Тому, я уявляю, якщо досвіду з українською у вас менше і ви не вбирали її з молоком матері, як це пощастило зробити мені, то вам буде важче. Але думаю, що це теж реально. І гадаю, що людей, які в ситуації, що схожа на мою, дуже багато.
Дуже дякую за таке відео. Сам я ніколи не мав такої проблеми чи потреби змінювати себе в такий спосіб, бо українська і є, і була моєю материнською мовою. Але ви додали мені розуміння розкривши аспект цього процесу, який мені й на гадку не прийшов би через відсутність у мене такого досвіду.
Приєднуюсь до побажань в новому році!
Йой, у песика був такий багатостраждальний вигляд, коли говорили про спілкування російською з домашніми улюбленцями 😂
Перейшов у 30+. В 90-х. Оточення і родина російськомовні були. Тато колишній військовий був. Дитинство і школа поза Україною. Українську не вчив в школі. Виш у Харкові. Спонукало кохання і одруження. Діти вже були українськомовними із початку. Я перекладав казки з російської прямо з книги, а потім вдома з'явилися українські книжки. Спочатку дітячі, потім для дорослих.
Одна з моїх учениць, яку я підтримувала на етапі переходу з російської школи в українську, і яка має чудовий музикальний слух, одного разу сказала:"Як так може бути, що Ви говорите українською та російською зовсім по-різному? Тембр голосу інший, вимова звуків інша, побудова розмови інша". На це тоді я відповіла, що українська для мене рідна, а російська - ні. А дівчинка мені сказала, що якби лише чула, що я говорю, але не могла би бачити, то подумала би, що то дві різні людини, а не одна я.
кожна мова має свою фонетику і звучить по-різному. Тому й люди можуть розрізняти мови не знаючи їх. Як легко ми впізнаємо в натовпі французьку, італійську, німецьку, англійську, польську тощо. Я жила трохи в Словенії, так от словенці теж відчули різницю звучання мови між російською і українською. Мені важко це вловити, бо я розумію ці мови з дитинства, і не можу відключити голову, щоб відчути мову тільки на рівні звуків.
Підтверджую спостереження вашої учениці.В мене теж такий випадок був з моєю знайомою.Вперше зустрілись ми на початку повномасштабної,дівчина чудово і мелодійно спілкувалась українською.Був момент,коли вона зі своїми знайомими перейшла на російську,якби я не бачила її ,то подумала б ,що говорять дві різні людини
Саме так. Те, що помітила Ваша учениця, має глибоке підґрунтя. Для кожної мови, ще до всяких смислів, характерним є певний музичний лад, Те, що геніальний український лінгвіст В.Курінський назвав "мовним укладом". Всім, хто цікавиться вивченням мов, рекомендую ознайомитися з його роботою "Автодидактика"
В інтернеті зустріла такий вислів: *українська мова іде з грудей, а російська -- з горла.* Ми, добре знаючи обидві мови, цього не помічаємо. А прислухайтеся, -- це справді так!
І ще, пригадую, учитель співів нам говорив, що співати треба, трохи прикриваючи губами зуби, бо інакше виходить "білий звук". Так от, в українській мові зуби завжди трохи прикриті, а в російській -- навпаки. Тому й звук виходить різний.
@@valentynayermolenko763 Закон культури мовного укладу Курінського: "Всі звуки даної мови створюють напруження в мовному апараті, вектори яких сходяться в одній точці". В укр. мові - це кінчик язика, в рос. - середина язика, його верхня точка
Я повністю перейшла в червні 2022, після того як від мене поїхали мої рідні (які приїхали через війну у березні). Саме з ними було напочатку дуже дивно говорити українською, проте, через якийсь час онлайн спілкування, це минуло. Мене підтримав чоловік і також перейшов, тож думаю підтримка близьких дуже важлива, принаймні на початку.
І так, є відчуття ніби ти трішки інша людина, коли говориш різними мовами)) в моєму випадку це мінімум розтроєння особистості 😂
А ще дякую вам за титанічну працю над книгою Мова-меч - якраз вчора дочитала.
дякую за ваш досвід! так, з людьми дитинства переходити, мабуть, взагалі найважче
Читаю вашу книжку. Довго не бралася за неї, думала буде важко, але виявилося захопливо попри важку тему. Дякую!
Завжди радий вас бачити, пані Євгеніє. Теж вважаю, що необхідно з повагою ставитися до людей і діалогом і своїм прикладом переконувати в необхідності переходити на українську. Мені здається, що людина не перейде якщо це не усвідомлений вибір. Особливо, якщо гримати на неї. Це тільки несе непорозуміння та роздратування
Я завжди намагався відповідати мовою співрозмовника (принаймні, доки це українська, російська, англійська або німецька, з натяжкою - французька й англійська), вбачав у цьому спосіб самовдосконалення й навіть певну пиху. Оскільки я жив в російськомовному Харкові, такий підхід означав переважну російськомовність. Я завжди розмовляв українською з небагатьма своїми україномовними друзями. Ще в подорожах на Західну Україну. Ще кілька разів спеціально домовлявся з близькими друзями, що сьогодні ми обидва спілкуємось українською. Але здебільшого намагався підлаштовуватись під мовне середовище, а не формувати його.
Протягом 2022-2023 я поступово доповнив своє правило "відповідати мовою співрозмовника" приміткою: "якщо російськомовний співрозмовник розуміє українську, то відповідати українською". Так що останнім часом спілкуюсь російською хіба що з кількома друзями віком 80+.
Перехід мені полегшали багато факторів.
Мою близьку подругу А перетягла на українську її подруга Б. До повномасштабки ми з А спілкувались українською тільки в присутності Б, потім повністю перейшли на українську між собою. Потім в травні 2022 я запропонував перейти на українську своїй дівчині В, і вона погодилась. Тепер ми з В вже не пара, а просто друзі, але обидва повністю україномовні. (А сама Б, з якої наш ланцюжок почався, зараз, навпаки, багато говорить російською, бо служить в ЗСУ з іншими харків'янами, а так їм, мабуть, поки що швидше спілкуватись.)
З батьками я перейшов на українську, коли на початку війни ми переїхали з Харкова в Рівненську область. Потім, повернувшись в Харків, батьки на 90% повернулись до російської, а українську зберегли для 10% офіційних обставин, але моєю україномовністю продовжують пишатись. (Хоч тато й росіянин.)
Також мені допомогло те, що я викладаю астрофізику в Харківському університеті. До повномасштабки всі забивали на мовні вимоги. Я питав студентів, якою мовою викладати, вони завжди просили російську, і лише зрідка я уламував їх на англійську. Від 2022 року, звісно, всі лекції перейшли на українську (і зрідка англійську). Потім виявилось, що і з моїм науковим керівником, і з моїми дипломниками нам зручно розмовляти між собою українською. Потім я поступово попереходив на українську в листуваннях з усіма друзями, і майже не від кого з них не зустрів у відповідь навіть здивування, а половина теж переходили на українську у відповідь.
Потім я помітив, що від початку повномасштабки мені нецікаві Висоцький і Пастернак, якими я так захоплювався, і нецікаво розбиратись в деталях зв'язків між різними російськими митцями, знанням чого я раніше так пишався. Натомість мене захопила проза Розстріляного відродження, а потому й решта української літератури. Зараз на прогулянках або в ліжку слухаю авдіокниги й надолужую те, що проґавив у шкільні роки. (А живу я недалеко від будинку "Слово":) Читання чогось російською мовою (наприклад, улюблених раніше наукових підручників) викликає певну відразу, і часто, читаючи їх, синхронно подумки перекладаю текст українською:)
Тепер я максимально намагаюсь пропагувати українську мову: записую лекції з астрофізики на ЮТуб-каналі "НДІ астрономії Харківського університету", написав понад 1700 статей до української Вікіпедії, з колегами завершуємо першу україномовну монографію про астероїди. Вбачаю в мовному бар'єрі хороший допоміжний захист на додачу до майбутнього рову з крокодилами вздовж границі. Якось так формулюю причини свого мовного переходу (до речі, у своїх віршах теж перейшов на українську з 2023):
По нам стреляют русские,
Шахеды тарахтят.
А мы от смеха лускаем,
Что в нас, а не в солдат.
К нам с попою резиновой
Явился трилобит,
Решив, что, изнасиловав,
Заставит полюбить.
Как вычеркнуть историю
И Пушкина забыть,
Чтоб быть для них Монголией,
Финляндиею быть?
Карпаты переставить бы
И Днепр поворотить!
Какими бронеставнями
Кордон отгородить?
Чтоб чаша эта минула
В грядущие разы,
Сперва, как самый минимум,
Отменим их язык.
На тому ж бо і вирішим,
І будуть врази ці
Моїм останнім віршем
На тому язиці.
В мене ніколи не було досвіду переходу на інші мови, хоча англійську я почав вчити в 22 роки і через рік здав кандиінімум на "добре", в сенсі на четвірку. І тепер англійською наукову літературу за своєю спеціальністю більш-менш розумію. Але пригадав те, що коли була помаранчева революція я в розмові з одногрупниками активно відстоював українську мову як єдину державну, а мені у відповідь: " А говориш російською". Однак коли почав працювати, то російську майже не використовував.
Хочу додати. Що також мене мотивує історія своєї родини, історія України. Мені здається, що визнання власної історії та культури в нас ще попереду. Я дуже поважаю людей, які докладають зусиль для цього. 💛💙
Оце почула «материнська мова» і подумала, що хоча виховувалася російською, вона мені не материнська, вона - перша. Бо рідна мова моєї мами - українська. Але щоб стати інженеркою та працювати в ІОЦ, вона мала перейти на російську. І нас виховували нею, бо мій тато своєї рідної мови не знав - на їдіші бабуся говорила лише з родичами. Я сама перейшла на українську в публічній площині в 2019, коли пояснювала своєму бойфренду-іспанцю про нашу історію колоніальну і про те, що різниця є. І саме досвід спілкування англійською та вивчення іспанської вилікував мене від страху помилок українською. А повністю в побуті перейшла тільки 24.02, бо мова спілкуванні справді відповідь на те, хто я. І єдине створіння, яке наодинці чує від мене російську - це моя собака))) на вулиці, при друзях, команди - тільки українською. А от коли нікого поруч - вилазить🙈 Дякую за цей випуск і за все, що Ви робите. За Мову - меч окреме❤
оот! іще одна історія про собаку)))
дякую за ваш досвід!!
В мене не було складнощів переходу на українську. Я виросла в зросійщення родині у зросійщеному регіоні, але змалечку цікавилась українським, бо в мене тато з україномовної родини і хоч сам був зросійщеним, йому подобалась українська мова як щось екзотичне - і він нам розказував які є слова, що не схожі на російські. Носки- це шкарпетки, корито - це ночви, іноді в його російській вигулькували якісь українськи прислівʼя. Плюс ми з братом дивились Катрусин кінозал, вечірню колисанку - українська мова не була якоюсь геть чужою. В школі вивчали українську мову з другого класу,хоча школа російськомовна була, у кінці навчання я розмовляла українською без якихось труднощів, «розговорилась» саме на уроках мови і літератури. В універі багато предметів викладали українською мовою. Я зі старших класів цікавилась історією України, взагалі була патріотично налаштована з юності, відмова від російської мови була для мене природня, я десь о 2014 відмовилась, але з батьками і російськомовними знайомими могла ще розмовляти російською. З лютого 2024 вже повністю відмовилась він російської, не переходжу на неї, якщо спілкуюсь з російськомовною людиною.
Дякуємо за розширення УКРАЇНСЬКОГО ПРОСТОРУ, за ПОВЕРНЕННЯ УКРАЇНИ В УКРАЇНУ !
Про перехід, саме як відбувався писати довго. В мене активна фаза почалася вже після 14 року. Я споживала російський контент з надією почути щось розумне. Тобто в мене був комплекс меншовартості, що саме там щось знають і розуміють...але в якийсь момент я гостро відчула, що такого там немає. В тому, як найліберальніши з них говорять про Україну - багато ненависті. І ще я це споживаю, а значить підтримую ворога.
Мені емоційно складно було спілкуватися саме з російськомовними українцями. В них є шеймінг української, принаймні до вторгнення.
І так діти мотивують в цьому питанні, бо є досвід з старшою дитиною...коли вперше з чоловіком стали з нею розмовляти українською, дитина запитала - ви що не руські? 😅
Мій перехід з російської мови на українську тривав три роки, це було дуже важко. Сталося це в 2005 році після вступу у львівський університет. Після мого одеського зросійщеного життя, це був як переїзд в іншу країну по відчуттях. Розмови годинами по телефону з друзями російською поступово згасали, і через три роки у черговий приїзд на Одещину прийшло розуміння, що все там стало чуже, що російська мова не сприймається. У Львові на першому курсі потрапила на концерт Плач Єремії, де всі напам'ять співали пісні, а я чула вперше. Потім вдома записувала собі пісенник з текстами пісень Лента за лентою, Лиш вона, так хотілося співати разом з однокурсниками. Пам'ятаю свій шок від першого студентського концерту КВК, де я зрозуміла, що жарти українською бувають, просто бувають. Мені чесно здавалося, що це мова лише для навчання, а не жартів між підлітками. І так, російською мовою я була іншою, голос здається грубший був. Після вашого відео я пригадала, що повний перехід на іншу мову, це дійсно дуже важко, майже як іміграція, хоч країну не змінюєш. Але мабуть це зміна країни в голові, всередині себе.
У мене, киянки, перша була російска, а також я отримала повну шкільну освіту російською. Почала працювати перекладачкою з англійської на українську (!) з 17 років. Результат сперше був не дуже :) а потім все краще. Закінчила перекладачкою для проєктів Євросоюзу
Дякую за аналітику,, пані Євгенія!
Вітаю з Новим Роком!
Слава Україні!
Героям слава!
Слава Збройним Силам України!
Під час перегляду зрозуміла, що ваші думки та спостереження дуже резонують із моїми власними. Я перейшла на українську разом зі своєю близькою подругою на початку 10-х під час навчання у школі та досить добре пам'ятаю вирішальний аргумент за перехід на українську. Цим аргументом для мене стала фраза подруги про те, що російська мені геть не личить. Здавалося б дрібниця, що стала поштовхом до рефлексії та перших серйозних роздумів про власну ідентичність. Тоді я усвідомила, що коли використовую російську, то відчуваю себе так скуто, ніби це все фальш. Ще велику роль зіграло моє тяжіння до української культури всупереч українофобному батьку. На той час відмову від російської я не можу назвати повною, оскільки я ще не могла знайти вдосталь контенту українською. Остаточно вдалось відмовитись від російського лише у 2020 році, коли почав дуже активно розвиватись укрютуб, тож я зараз дуже щаслива бачити те розмаїття каналів на manifest ua.
P.S. До речі, закон про забезпечення функціонування української мови як державної дуже посприяв відмові від руснявого інформаційного лайна. Як приклад згадала ситуацію понад десятирічної давнини, коли я відчайдушно шукала художні видання українською на Почайні та знайшла аж в ОДНУ ятку з літературою українською на весь ринок. Словом, прикрі спогади залишились із тих часів.
У мене мама румунка і тато українець, а мова спілкування в сім’ї була російська десь до 2004, поки я не перейшла на спілкування з татом виключно на українську й мої брат і сестра теж почали до тата говорити українською.
З 2008 десь почала переводити на українську своє оточення у Києві й це було реакцією на несприйняття повсюдної російської.
Тепер ми в сімʼї майже завжди говоримо українською, а з друзями й поготів.
Люди, що народились і проживали в Україні, чудово розуміють(!) українську мову. А отже вони її знають(!). Тому перехід чи не перехід на українську, це саме питання самоідентифікації. Приналежності до певної спільноти.
Особливо гостро це помітно саме за межами України. Коли люди з України шукають для своїх дітей «рускаязичниє садікі».
😡😡😡😡😡😡😡😡😡😡🤬🤬🤬🤬🤬💩💩💩💩💩💩☹️☹️☹️☹️☹️😦🤢🤢🤢🤢🖤🖤🖤😤😤😤
Я в чаті написав ))) Але суто для популяризації каналу продублюю ))Я народився і виріс на Миколаївщіні . В Гарді )))) Тоді ше Южноукраїнськ(і зараз ше, але після того як дізннався історію тих країв я так вже називаю ) Перейшов в 14ому році ) ПРям історії небуло... Просто багато цікавився працею Сопольскі( перепрошую не знаю як відмінити правильно ) І війнна )
Дякую
Сам з Києва, Борщагівка. Перейшов на українську десь у 2017. Було і важко і легко одночасно. Спочатку переходив з рідними і незнайомцями. Що важко ругатись і бикувати українською для мене. Потім перейшов практично усюди з усіма крім групових тренувань боксу, на яку я тоді ходив і друзів дитинства. Зараз говорю українською і тільки коли хтось бикує на мене російською, можу перейти на російську, але українською з'явився момент потужного тролінгу, замість агресії, бо саме самоконтроль дає таку можливість трохи подумати, перед відповідю і не казати емоційно, що перше приходить в голову. З дитинства було цілковитою нормою реагувати на грубість, грубістю.
Після мого переходу до материнської у 2014му, на початку Майдану, одразу з,ясував, з ким мені по дорозі, а з ким ні. Одразу скажу, що це прозріння було для мене хоч і драматичним, але і корисним: автоматично від мене відсіявся весь людський прихований непотріб. Так, лексично було дуже важко, але до поки не зрозумів, що треба заільнити місце в голові і забути стару мову через те, що ніколи, ні при яких обставинах не переходити на неї: у спілкуванні з рідними дітьми і навіть у розмовах із самим собою! Дякую, пані Євненія!)
Дякую 💙💛!
Дякую, така актуальна тема зараз! У мене є досвід переходу на російську мову, у 2010 я переїхала до Криму і там в публічному просторі, на жаль, української мови не було взагалі - складно було навіть книжку знайти українською, тому відчувала дуже сильний тиск переходити на російську, але вдома із рідними спілкувалась лише українською. Після 2014, коли довелось виїзжати з Криму через анексію шкодувала про те, що переходила на російську, зараз намагаюсь бути терпимою до російськомовних, але сама на російську мову не переходжу.
Головне, не мос ква квакати!
Буквально вчора на дит. майданчику мого рідного міста Дніпра, статна літня жіночка (дуууже інтелігеньна за виглядом) відраагувала на мою україномовну 3-літню донечку: "вон она как по-украінскі гаварит, как єйо мама видрессіровала! А ми паруски разгаваріваєм!“ - гордовито заявила жіночка. Це, доречі, на наступний день після масованого обстрілу. Подумки, я записала її до вимираючих динозаврів та й не стала заводитись.
А повністю на українську ми з чоловіком перейшли після першого року дитини, коли маоенька почина потроху розмовляти. І ні ми, ні маленька вже не використовуємо російську. Тепер україномовна донечка надихає нас, особливо в зросійщеному суспільстві. Та ми і самі цінуємо нашу мову, спілкуємось із задоволенням. ❤️
є деякі канали які я не дивлюсь, але підписана, ставлю вподобайку і пишу коментар. Бо власне мені тут все зрозуміло і я цих людей підтримую
Я з Одеси. Російськомовна родина, російськомовне місто, російськомовні школи і класи. Мої бабусі жили у місті і вони теж були російськомовними. Мама казала що малечою я називала українську мову іноземною. До повномаштабного вторгнення я навіть не знала що можна "переходити" з мови на мову. У школі я українську вчила, вільно читала (обожнювала позалипати на витяг з правил користування тролейбусом), а після того як підручники теж стали українськими читати стало ще легше.
Але я не могла вільно говорити. На змаганнях (ще до ковіду) намагалася говорити українською із суржикомовною(?) подругою з Херсона. У відповідь було "говори російською". І це було неприємно. Річ не втім що я не могла говорити українською взагалі. Я дуже довго згадувала слова-відповідники до того що хотіла сказати. І це було боляче що мені не дали можливості поговорити українською і я злилася що не можу говорити українською вільно.
Ще був момент. Вже в інституті з нами вчилися іноземці з Марокко та Турції. Вони на лекціях з мови вчили російську. І це теж дуже злило. Але вголос нічого не було сказано бо я сама українською не послуговувалась то що інших виправляти.
З початком вторгнення я дізналася що таке явище як зміна мови взагалі існує. Однак, я не поспішала це робити. Я змінила мову у гаджетах, повідписувалась від усіх російськомовних блогерів, познаходила україномовних, покинула російський сайт де я читала фанфіки переїхавши на іноземний і англійські фанфіки почала перекладати українською, намагалася писати українською свої вигадки (я люблю письменництво та читання, подайте за це на мене до суду). Але я ще не переходила. Не було рішучості це зробити. Не було рівно до того моменту як до мене в голову не прокралася ситуація коли я в іноземному аеропорту дзвоню мамі щоб сказати що все добре... І до мене голосно звертається росіянин, називає "землячкою" і пропонує переночувати у нього на квартирі...
Вельми дякую. Якось обійдуся бути "землячкою".
З цього моменту перехід на українську став ціллю. До всього що було написано угорі додала "говорити із собою у голові українською". Говорити вголос було соромно. Було незручно. Але у моїй голові мене ніхто не слухає! Тож там я можу казати що завгодно і як завгодно!
Але я все ще не переходила, і все ще боялися, бо не знала як на це відреагує мама. Страх що родичи тебе не приймуть за це справді сильний. Слова "Не займайся ерундою" справді можуть вбити всю рішучість. Я думала що якщо мама мені таке скаже то українською я зможу заговорити тільки через БАГАТО років коли буду цілком окремо. Через десь три місяці такі сталося місце у розмові де згадування про перехід був доречним і безпечним і мені сказати "Так. Давай".
Ось так просто? Хочете сказати я зря 3 місяці у собі варилася з цим страхом? Добре.
За рекомендацією одного ютубера поставила собі день переходи і попередила всіх важливих мені людей що я отаке буду робити. А з усіма новими починала спілкувати українською. (Перший раз із касиркою був жахливий... Повірте. Було соромно, що я спілкуюся українською, і було соромно, що я соромлюсь, за те, що я спілкуюся українською. Як жахливо... Однак, це просто треба пережити...)
Добре. Ось мій день народження і зазначений вище день переходу (Віват символізм!). Як і раніше було складно пригадувати відповідники українською. Мене ніхто не виправляв, я сама непогано справлялася із тим щоби повторювати речення по три рази щоб зрештою сказати все правильно. Але найскладніше було не це. Найскладніше було згадати зранку що ти перейшов на українську😅. Один ранок прокидаюся починаю думати російською і через хвилину згадую "Ах, так. Я ж перейшла"🤣Дякую що це було у моїх думках. (Цей стан був дня 3-4)
З часом це увійшло у звичку і розуміючи що позбавлення росіянізмів це просто питання часу та наполегливості я залишилася спокійною у цьому і просто продовжувала виправляти сама себе.
Що мене турбувало деякий час - це мій акцент. Чи є в мене він, чи нема? Я правильно вимовляю звуки? Навколо не було іншої людини яка б мені це сказала. Поки через три місяці у пункті незламності жінка не запитала мене чи я приїхала в Одесу вчитися. Людина подумала що я з західної України. Це зробило мій день😭💘. І я із захватом розповіла їй, що ні я перейшла і як я це зробила (якщо ви це читаєте, вибачте, що так на вас усе це вилила... Але емоції тоді було не стримати)
На початку кожного місяця був обряд. "Два місяці переходу на українську" "Три місяці переходу на українську", "Чотири місяці переходу на українську". Десь на 10-тому я перестала це робити а на 11-цятому відверто забула.
Зараз я вільно говорю, пишу і думаю українською, росіянізмів майже не помічаю, а якщо і помічаю то звертаюся до ресурсу R2U там зібрано величезна кількість словників і навіть репресованих у 1933-тім році. Пройшло... майже рік і п'ять місяців. Вау, я справді перестала рахувати.
Я все ще в Одесі. І тут все також абсолютна більшість російськомовні, тому підтримувати українську і не переходити на мову співрозмовника стало рефлексом. Я думаю момент коли до мене звернуться українською і це не буде людина зі сфери обслуговування стане для мене днем-дивом. Я тут до чого останню частину веду, мені зараз складно говорити російською. Це так неправильно! Голосні звуки... Вони таки не чітки... І ось це говорити більше ротом ніж грудьми, так не зручно!
Ну здається я згадала все що могла про мій досвід переходу. Моя відсутність потреби у повернені до російської, думаю, я випадково обрала правильну послідовність дій для мене. Спочатку привчити себе думати іншою мовою, а потім вже навчити свій рот говорити.
Сподіваюся чтіво цього коментаря було цікавим) Гарного дня!
П.С. Бабусі майже 90 років. Вона не зрозуміла мою потребу у переході українською (вона навіть не завжди розуміє що я говорю). Під час однієї розмови\дискусії про це вона назвала мене "росіянкою". Я на неї за це не злюсь. Навпаки. Тепер коли я говорю українською так мало хто подумає. Жіночка з пункту незламності тому підтвердження.
П.С.С. Більшу частину часу спілкуюся українською у групі українських письменників. Власне інтернет єдине місце де я можу це робити(
Більшу частину мого життя українська мова існувала лише в школі на уроках української та по телебаченню - і то не всіх. Я не чула її навколо, ніхто з мого оточення не спілкувався нею. В мене були спроби перейти, але без підтримки я дуже швидко здалась. Да так, що навіть коли я у 2022 три місяці прожила на Галичині, я все одно спілкувалась російською. Тумблер переключився лише коли я виїхала в Європу. Перетнувши кордон, де мене ніхто не знав, я вирішила, що всі нові люди будуть знати мене як україномовну людину. В новому середовищі це виявилось набагато простіше. Зараз моя мама, народжена в Смоленській області, також спілкується зі мною українською.
Дякую за відео. Так, треба мати терпіння, у кожного свій шлях та можливості.
Вцілом не тільки один вчений повпливв на таке рішення )) Багато розумних людей в світі ) І все в купі дало результат ) Мова - меч ) в тому числі дуже причетна до цього процесу. ))) ле вже пізніше,нажаль, я дізнався про Ваш канал ) В Польші вже здається ))) Але це вже інша історія )))
Родом з Донецька. Ще у 2014 вмїхали в село у Сумській області (і там якщо і говорили українською, то тільки літні люди, і то не говорили, а балакали. Дотепер у мовленні вживаю не ліжко, а крОвать🙃). Але тоді ще я розмовляв російською. А переходити почав десь всередині 2021 під впливом Стерненка, Скрипіна і багатьох інших кріейторів українськомовних. І це було тяжко. Ти хочеш сказати одне, а з рота вилітає абсолютно інше, і все воно перекручується, і виходить азаровщина на кінець. Ооо це сороміцьке відчуття, коли ти на касі супермаркета сказав "пакєт нітреба", а потім чимдуж тікаєш якнайдалі від того позорища. Цікавий період був.
Але навіть тоді я не перейшов на українську в усіх сферах життя. З родиною і друзями я все ще розмовляв російською. Але вже через декілька тижні після початку повномасштабки я повністю зрікся тієї язики. І це не було прям дуже болісно, як я на початку думав, воно буде. Можливо зіграв роль мій неповний перехід до цього (аля пробна версія чи адаптаційний період). А можливо ще й той факт, що друзі також перейшли на світлу сторону. До повномасштабки нас у компанії було 8 людей, з яких тільки 2 розмовляли українською. Після вторгнення десь так само через декілька тижнів (після першого шоку) вже абсолютно всі розмовляють українською. І декому це далося значно складніше ніж мені, тому, певно, мені було легше, бачачи когось, кому ще більш некомфортно.
Якщо ж казати про заохочення когось до переходу на українську, то тут можу порадити дві речі:
1. Якщо людина самостійно ще не зібралася переходити, то вмовлянні чи дорікання її тільки відвернуть від цього рішення. Якщо до неї не дійде воно саме, то тим паче не дійде під тиском.
2. Якщо ж людина вже робить перші кроки українською, то ні в якому разі не треба їй на це вказувати. Взагалі не згадуйте про це. Байдуже, чи ви хочете її підтримати, чи то виправити помилку. Найкраща стратегію тут - взагалі проігнорувати факт переходу, і продовжити звичайне спілкування. Тому що будь-яке підсвічування факту, що людина змінила (чи принаймні намагається змінити) мову, призведе до відчуття дискомфорту для цієї людини. Найкраще за все я це відчуття можу описати як таке, що наче люди бачать тебе з іншої сторони, і ставляться вже інакше до тебе, наче це вже трошки не ти. І не всі готові таке витримати (себто ніби втратити частинку себе колишнього). Тому найліпше буде просто ставитися до людини так, як ви це робили до того (по суті, та сама порада, що й зі ставленням до військових).
Звісно усі люди різні, і підхід до кожного може може бути різним. Але оці два пункти - золотий стандарт, на мою думку.
Але є й такі люди, як от я, наприклад, які до критики ставляться адекватно. І у нас з друзями одразу постала угода, що ми будемо виправляти один одного, якщо помітимо помилку. То ми інколи підбішуємо один одного, коли занадто багато виправлень вкидаємо (тільки по ділу, звісно), але одначе ніхто не скаржиться, можемо тільки один одному зловісно посміхнутися)
Отакий от лонгрід вийшов. Сподіваюсь, комусь поможе/змотивує. І з Новим роком усіх😉
Ого, який довгий коментар. Відповідаю о сьомій ранку. А ваш написаний три години назад. Не спиться мабуть. У мене безсоння часто . Це так погано. А про перехід на українську, я й не задумувався, що це так складно. На заході України здається, що перейти на українську просто.
Чудовий лонгрід і ви з друзями теж чудові. З Новим роком.
Просто ви такий! В мене напарник з Соледару, він і не збирається переходити на мову. В нього не виходить. З ним спілкуються українською
З новим роком і дякую за досвід!
Коментар на підтримку каналу та подяка за гарну роботу.
ви такі милі і розумні, що мені незручно за себе....
Дякую, Євгеніє, ви золото!. Це найкраща розповідь про причини того що сталося зі мною у 2008.
дякую ,Вам ,за позицію !
Я народилась на півночі Житомирської обл. Це не так далеко від кордону з Білоруссю. Моя мама народилась в українському селі Воронежської обл. Вона говорила суржиком. Батько був українцем. Я вчилась в українській школі. При вступі до мех-мату Університету в Дніпропетровську всі вступні екзамени були російською. І от з 17 років я перейшла вимушено на російську мову. Це був 1982. В сім'ї з чоловіком я розмовляла українською, а з дочкою - російською. Десь 2005 я поступово стала переходити на українську з дочкою, яка вже мала свою дитину. Дочка мені казала тоді - що ти собі придумала, твоя українська не досконала, багато суржику, говори нормально. У неї в сім'ї всі говорили російською. Ми всі вже жили в Києві. На роботі я продовжувала спілкуватися російською. До 2014. Потім я перейшла повністю на рідну мову.
Після 24.2.2022 дочка перейшла на українську разом з дітьми і чоловіком. Вона сказала мені, що вона почувається зовсім іншою людиною і ніколи в житті більше не хоче повернутись до себе російськомовної.
Дякую за корисний контент❤
Стимулом для використання української стало народження сина у 1985р. Це було в Києві, навколо майже скрізь була російська мова, дружина у мене була з російськомовного півдня України і я тоді зрозумів, що мій син не знатиме української, якщо я не буду говорити з ним українською. Це викликало спротив і нерозуміння і дружини, і майже всіх знайомих навколо. Українська в побуті у Києві в ті роки сприймалась як тавро недалекого "селюка". Але з часом і дружина, і всі навколо звикли. Цікаво, що в сімї син, а згодом і дочка зі мною розмовляли тільки українською, а з мамою тільки російською. Цікаво, також, що коли ми з дружиною вперше виїхали на відпочинок за кордон вона за кордоном теж перейшла на українську, щоб навколишні не ідентифікували її як росіянку. Але з поверненням в Україну все вернулось на "круги своя". І тільки у 2014р дружина остаточно перейшла на українську. Ще розкажу про складнощі з переходом на українську. Це виявилось складніше, ніж я очікував. Сам я виріс в україномовній сімї з півночі України. Але після закінчення школи поїхав учитись до Одеси, де попав у повністю російськомовне середовище. Українську, звичайно, не забув, але, як виявилось, після 6 років безперервного використання російської, вільно користуватись українською виявилось складно. Для того, щоб повністю відновити свою українську та не робити пауз, щоб подумки перекласти якесь слово з російської на укранську, знадобилось десь пів-року. Причому для цього знадобились додаткові зусилля, спеціально читав українську пресу та твори українською, щоб відновити словарний запас.
чудова історія і 85 рік!! оце позиція
Психологічно перейти не впжко було, бо від російської нудило. Важко, що роблю помилки, але це , звісно, тимчасово. Ми перейшли разом з подругами та родинами. Єдина проблема - племінник. Поки не може звикнути, коли батьки говорять українською, особливо мама. Ми дійсно інші, коли розмовляємо іншою мовою. Для дитини це проблема.
Я зробила повний перехід у травні 2023 року. Було важко саме через відчуття, що я маю відмовитися від частини себе і познайомити людей з новою собою. Тому спочатку говорила українською з незнайомими людьми (з клієнтами, з перехожими, з продавчинями). Цим людям мені було легше показати нову себе. Оскільки вони не знали мене російськомовну. Потренувалася на незнайомих і змогла потім зі всіма почати говорити українською.
До 18 років розмовляла повністю російською (окрім шкільного/ університетського контексту, звісно) і згодом поїхала у Німеччину на навчання. Там я якраз і поставила собі це питання «хто я?», «чому я українка, яка не розмовляє власною мовою?», що відрізняє мене від тих самих росія/булорусів/підставте потрібне, якщо зі сторони я просто є людиною, яка розмовляє російською, а значить автоматично підпадаю під категорію русні. І оцей момент задів мене найбільше, бо я можу бути ким завгодно, але я не росіянка. Я все життя росла з думкою «ну читати українською, то якось не модно, то мова для уроків укрліт, а от спражня література, то звісно русскій переклад». Оцей вирішальний момент з мовою якраз і став тим поштовхом ддя мене почати досліджувати і віднаходити власний зв’язок з моєю країною. Тож я вирішила використати відстань, аби повністю перейти на українську із друзями, батьками та родичами. Мій тато підтримав це і розмовляє зі мною українською (навіть намагається виправляти мої русизми), а мама в трохи підвішеному стані і я вже чесно втратила надію, що вона колись перейде повністю. До собаки, до речі, усе що інстинктивно звертаюся роісійською)
Щиро дякую, з мене вподобайка і комент.
Заснув 23 февраля, а прокинувся 24 лютого 2022 року...😊
Щодо хатніх тварин справді цікавий момент. Буквально недавно дізнався, що єдина жива істота, з якою мій друг досі балакає московською, - це його собака, бо українською з ним нема ніякого контакту. Добре, що в мене з кішкою спілкування відбувається на рівні тілесних знаків і емоційного забарвлення)
Дуже круте відео, вподобайка та коментар для просування якісного українського контенту
дякую за роботу, коментар задля пiдтримки українського контенту не менше десяти слiв у коментарi
Вітаю з перемогою.
Я з Криму, зі зросійщені родини. Перехід на українську був не важким, бо для мене це мова ворога, тож для відбудови моєї ідентичності важлива українська.
я україномовна повністю, коли приїхджала в Київ чи інші міста і до мене говорили російською, у мене всередині вмикався тумблер - стоп , я українка, живу в Україні, чому не вони- російськомовні, а я - україномовна , маю переходити на чужинську, тому принципово цього не робила, адже всі чудово розуміють українську. Але я була російськомовною - коли жила з батьками маленькою в батумі і гралася в оточенні з дітьми військових - теж російськомовних - кумедно мабуть було - батьки зі мною українською - а я до них російською. але все змінилось, коли в 6 років я прожила все літо в бабусі в західній Україні, там вона навчила мене читати українською ну і звісно я почала там і спілкуватись українською - повернувшись до батьків - я вдома розмовлял українською. Всі 11 років я вчилась в російській школі, читала книжки російською, але вдома ми спілкувалися українською. та попри те, що я чудово знала російську, я не зраджувала своєму принципу - я українка, я живу на своїй Батьківщин, яка зветься УКРАЇНА, і мова моя українська, тому нехай російськомовні переходять на українську, а не навпаки
Народився в сім'ї зросійщених українців в м. Києві. Перша мова, якою я заговорив, була російська. Але це тривало не довго, бо врятувала батківщина моєї матері - Жашків. Там ми проводили дуже багато часу в дідуся та бабусі, і залишитись виключно російськомовним там не було жодних шансів. Тому в сім'ї ми перейшли на українську/суржик. Але в Києві в публічній сфері мав комплекс меншовартості, з друзями та в публічних місцях розмовляв лише російською. В підлітковому віці обрав її для себе мовою внутрішнього діалогу і думав виключно російською до 34 років. Це була фатальна помилка, про яку неймовірно шкодую. Я людина релігійна, і довго не міг відмовитись від синодального перекладу Біблії. Мабуть, це тримало мене найсильніше. Сам перехід відбувся в 2019 році, коли вийшов новий переклад українською від Українського Біблійного Товариства. Найважче було з тими, з ким все життя спілкувався російською. На роботі, до прикладу, мене 8 років знали як російськомовного, і тут на тобі. Емоційно дуже важко було: я втратив у швидкості та у якості мови, важче було захищати свою позицію по робочих питаннях. Також я не можу набути рівнозначного зв'язку з біблійним текстом українською, яким він був з текстом російською, це велика жертва для мене. Моя старша донька в дитинстві ще чула нас, батьків, що ми завжди переходили з російськомовними на їх мову, а молодша донька вже цього не знає. Як наслідок: старша дуже нестійка в своїй мові та легко переходить на російську зі співрозмовником, а молодша не переходить. Тепер мені це болить. Завуажте це, молоді батьки. Також дуже соромно чути себе у записах/відео, коли я ще розмовляв російською. Дуже неприємно, що так багато свого життя був під цим комплексом. Українську ідентичність в мені заклало сільске середовище черкащини, школа та деякі книжки (особливо вплинула Волинь Уласа Самчука, яку прочитав у класі 7-му чи 8-му). Теж намагаюсь підтримувати та не булити тих, хто робить спроби переходу. Але найбільше болить, мабуть, коли чую молодих батьків, що ще й досі розмовляють російською зі своїми малими дітьми. Вони прирікають і себе і їх на страждання в майбутньому: бо або їм буде дискомфортно жити в українськомовіній Україні, або вони втратять у близькості зі своїми дітьми, коли ті оберуть для себе українську ідентичність, як стануть свідомими.
Я перейшов на українську мову в 2018 році, десь через рік усвідомив, що сильно змінився, змінився мій світогляд і відношення до нашої культури, історії, політики. Я більш глибоко став себе відчувати українцем, хоча і раніше теж вважав себе українцем, але зараз розумію, що то було дуже умовне українство, скоріше я був людиною "русской культури" зі своїми регіональними особливостями і українським паспортом. І, звісно ж, я був какойразніцей, до питання мови і культури ставився легковажно, десь навіть зверхньо, бо сприймав це дуже спрощено і поверхнево, не бажаючи заглиблюватися у проблематику питання, набагато простіше було сказати "какаяразніца" і "ви упоротиє, хотітє всєх посоріть". Для мене наша країна по суті була маленькою росією під назвою "Україна", з русскім язиком, русской культурой, маскультом і інфополем. Українського у цьому наборі було небагато. Так от, на правах колишнього впертого російськомовного заявляю, що мова має значення, вона дійсно змінює свідомість і ваше відношення до багатьох речей, ви дійсно стаєте частиною України, а не просто власником українського паспорту. Але важливо повністю переходити на українську мову, без цих напівмір: з російськомовними я далі буду російською спілкуватися, а з україномовними українською. Так ви повноцінно не напрацюєте словниковий запас і свій набір мовних конструкцій, тому вас буде тягнути назад до російської мови, бо українською буде складніше висловлювати свої думки. Та й з таким підходом втрачається сенс, бо українською потрібно розмовляти не через ввічливість чи повагу до україномовних, а через бажання змінитися самому та зробити свій внесок у розвиток і поширення української ідентичності.
Урраа! Нове відео на улюбленом каналі!
Мені вже давно за п'ятдесят років і я все життя розмовляла російською адже за совєтів в Києві переважна більшість шкіл були російськими і викладання в Київському університеті (де я вчилась) велось російською і я прекрасно памятаю як підлітки "хаділі біть селюків" (тобто бити інших дітей, які розмовляли українською). Все це було. І нажаль пізно я відчула себе українкою, це сталось вже після березня 2014 року. Я ненавиджу совок і аж ніяк не хотіла повернення в совок а расія - це совок (пізно я це зрозуміла)! Не скажу що легко відбувся перехід на українську але десь за рік я вже перестала подумки перекладати з російської на українську і мої знайомі і колеги звикли до мого україномовства. І зараз шкодую і соромно мені за те, що багато десятиліть була я сліпим знаряддям рузькага міра. І ось тепер хочу зазначити, що для мене зараз неймовірна, розкішна насолода чути правильну (без рузькага суржика) українську мову, це ті самі відчуття як коли влітку у бабусі у селі, набігавшись вдень, засинати десь у траві у тіньочку, під гомін птахів, комах, тварин, щаслива і безтурботна.
Я почала переходити на українську через три місяці після повномасштабного вторгнення. На то було дві причини (чого так довго): я не цікавилась політикою після 2014 року, бо мій неокріплий школярський мозок промили після Майдану. Доречі, під час майдану я була однією з небагатьох патріотів у школі. Добре постарались. Тож, тільки з кінця лютого я почала розбиратись у тому як працює пропаганда і чому мені треба позбуватись всього російського. Друга причина - моє життя доволі сильно змінилось після вторгнення і мені був потрібен час, щоб знайти опору під ногами. Чого власне я вирішила перейти. Бачу, що для багатьох причина полягає у тому, що російської розмовляти недопустимо. У мене причина трохи інша, але теж розповсюджена. Я захотіла максимально позбавити себе російського контексту і в першу чергу пропаганди. Знаючи, як тонко і на всіх можливих рівнях працюють російські пропагандисти, я вирішила, що єдиний більш-менш дієвий спосіб себе уберегти - взагалі не отримувати інформації російською. Змінити мову, якою я розмовляю я вирішила навіть не тому, що розмовляти російською - огидно (до цієї думки я прийшла вже трішки пізніше), а тому що перейти повністю було простіше, аніж перейти лише у публічному просторі. Змусити себе думати українською здавалось мені простішим, аніж переключатись туди-сюди. Прийнявши рішення, я одразу перейшла до реалізації. Розуміючи, що даючи собі послаблення я розтягну процес на роки і лише ускладню собі задачу, я була дуже строга до себе. Навіть не дивлячись на це, і те, що я багато років до того багато читала українською, це зайняло місяць. Останнім етапом був перехід на українську у розмові з батьками. Вони були м'яко кажучи не у захваті. Дуже м'яко кажучи. Це було найстрашніше, але в решті решт вони це прийняли, змирились і звикли. Зараз я розмовляю українською дуже натурально. Нові знайомі дивуються, що я з Одеси, старі знайомі, з якими я давно не розмовляла, дивуються як мені вдається розмовляти так вільно. Коли люди роблять компліменти моїй українській, це завжди викликає більше негативних почуттів. Це дивно і незручно. Відчуваю себе як француз, французькій якого зробили комплімент. Я розмовляю цією мовою. Може і не все життя, але тепер кожного дня, я цією мовою думаю. Мені не потрібні підтвердження того, що в мене це добре виходить. Повірте, люди знають рівень своєї мови. Мені може бути приємно, коли моїй англійській роблять компліменти, хоча відчуття теж неоднозначні, але це зовсім різні речі для мене
Я перейшов 19 лютого 14 року. Розмовляв з прибалтійським акцентом)), але не спинився.
Стосовно власного досвіду так званого "переходу". Напевно, мені пощастило, бо переходити можна лише туди, де ніколи не був, а в мене ще з дитинства переключання між російською та українською відбувалося абсолютно природно в залежності від оточення. Тож я російсько і українскьомовний рівно настільки, наскільки це продиктовано середовищем спілкування і його культурним контекстом. Власне, і надалі збираюся залишатися білінгвою, бо вважаю це абсолютно природним для себе станом і станом середовища, в якому я знаходжуся.
Власне, хочу ще трішки розвіяти міф про те, що російська мова робить людей якимись "не такими". Проблема не в знанні російської. Від багатьох чую меседж на кшталт "хочу забути російську", ніби це може якось допомогти заговорити українською. Ніколи знання мови не було і не може бути недоліком - лише перевагою. Проблема може бути лише у незнанні української. Вірніше, недостатньому знанні. Саме це може бути завадою для вільного переключання між мовами. Не буду кривити душею, моя українська справді набагато бідніша від російської, бо формувалася лише під впливом побутового сільського середовища та прямої протилежності йому - академічного. Більшість же культурного контенту споживалася російською, а культурні меми, як відомо, не перекладаються, тож вже доведеться з ними жити до кінця життя, тут вже нічого не вдієш. Хотілося б, звісно, доповнити їх новими українськими, які безумовно будуть з'являтись, але як і коли це буде відбуватись - питання поки що відкрите. Насправді, дуже хотілося б мати в собі набагато більше україномовного контенту, але із сумом відзначаю, що деяких загальнокультурних мемів в українському мовному полі просто не існує. Наприклад, відомий вислів Марка Аврелія "делай, что должно, и будь, что будет" Fais ce que dois, advienne, que pourra (це просто з останнього, що здивувало) не має сталого українського аналогу. І таких прикладів, нажаль, чимало. Із сумом констатую, що долучатися до здобутків світової культури за допомогою російської завжди було набагато легше, ніж через українську.
Щодо здобутків світової культури..
Українська перекладацька школа - неперевершена. В совіцькі часи єдиним притулком для талановитих укр. письменників був переклад. Пам'ятаю зі шкільних років Д.Лондона, Мопасана та інших в українському перекладі. Після нього читати щось російською просто огидно, відразу відчуваєш недолугість та кострубатість цієї говірки.
@@sandpiper2949 а я з цим і не сперечаюся. Переклади чудові. Шкода тільки, що замало. Але це я зараз можу оцінити. А де вони були 30 років тому? Спробували б ви тоді знайти в Києві хорошу книжку українською. Саме тому російська стала для мене мовою Конан-Дойла, Агати Крісті, Фенімора Купера, Жюля Верна та Дюма. Розумієте? Улюблені герої, яких хотілося наслідувати, англійські джентльмени та французькі аристократи розмовляли для мене російською. А українською хіба що сімейка кумедних Кайдашів. Ви може не повірите, але навіть "Роксолану" мені в школі довелося читати у російському перекладі, бо в бібліотеці банально не лишилося українських примірників. Отаке було життя. Що тут вже вдієш, коли 90% літературного контенту споживалося російською? Треба подякувати українській кіноозвучці, яка хоч трохи оживила українську в нашій свідомості. Але витіснити все прочитане і почуте російське слово і замінити його на українське вже не вийде, як не крути.
Пропоную «Роби, як треба, а буде, як буде».
Звідки мали б взятися ці культурні меми, якщо навіть зараз легше споживати їхній російський варіант, а до повномасштабної війни і поготів. Якщо немає попиту, то немає і пропозиції. А разом з цими культурними мемами споживається і російська пропаганда. І це є один з величезних мінусів знання саме російської мови - легкий і швидкий доступ до пропаганди і викривленої інформації. Причому ця пропаганда може бути навіть там, де це зовсім не очікувалося. І якщо ви думаєте що знання російської мови це добре, бо це доступ до знань, то ви помиляєтеся, для більшості людей це доступ до російського лайна, а знання їх не дуже цікавлять. Тому суть переходу на українську мову полягає не в кон'юктурному переключенні між мовами, щоб бути ввічливим чи догодити своєму співрозмовнику, а в поширенні української ідентичності і створені українськомовного простору. І якщо всі будуть сидіти на двох стільцях, бо вони білінгви і їм так комфортно, то ніяких культурних мемів не буде, ніякого якісного українського інфопростору не буде, а буде вбога малоросія з вимираючим україномовним гетто, бо завжди під боком буде доступний російський варіант, добре розжований, прикрашений і упакований потрібними наративами.
@@q_one_ggwp я щось не розумію, а ви хочете сказати, що все, що написано чи озвучено українською це божа роса і мана небесна? І що є проблема зробити проросійський вкид українською? Для німців це навіть в 1941 не було проблемою. До того ж, в нас вже своєї ура-пропаганди достатньо, яку доводиться фільтрувати. А відрізняти правду від брехні потрібно будь-якою мовою і ніяка лінгвістична бульбашка вас не врятує. Зрештою, питання завжди, кого слухати і кому довіряти. Ви потрапляєте у дуже небезпечну пастку, якщо починаєте довіряти інформації, спираючись виключно на мову. Вами тоді маніпулювати можна буде на раз-два. До того ж, відкрию вам таємницю: російською розмовляють не тільки росіяни, і в деяких випадках вона дуже полегшує процес спілкування з нашими друзями та однодумцями з інших країн. А найголовніше - скажіть, ЯК ВИ БУДЕТЕ РОЗУМІТИ НАСТРОЇ У СТАНІ ВОРОГА, якщо не можете розібратися в тому, про що він говорить? Та мову ворога треба знати ще краще, ніж мову друга, якщо хочете його перемогти, а не ховати голову в пісок. А якщо слідувати вашій логіці, то знання будь-якої іноземної мови то загроза українській ідентичності. Хоча, звісно, це кожен сам для себе має вирішувати. Якщо вам знання російської заважає відчувати себе українкою чи українцем - та будь ласка, можете не розмовляти. Мені не заважає, в мене все норм. До речі, обережно з польською та англійською - вони також можуть бути загрозою))
10:15 емоційна сторона переходу: перейшла швидко, адже і раніше практикувала спілкування по 3 дні (3 укр/3 рос). Після переходу виключно солов'їна 💙💛 голос російськи ймій неподобається, навіть подумки коли читаю. Я також не виправляю тих, хто трансфернувся, адже я також помиляюся 😅
🔥 🔥 🔥
А я з початку з котом спілкувався,потім вже з людьми)🤗
перейшла на українську в 2020 році в Дніпрі в російськомовному оточенні. анамнез: мама народилася в УРСР, батьки переїхали з Орловської обл., тато народився в УРСР, батьки з УРСР. на момент мого народження тільки татова мама говорила суржиком, всі інші-російською, у батьків в графі національність стояло 'русскій(ая)'.
мову вивчала в українській школі(м. Херсон), в універі (м.Київ, КПІ) все було російською.
в жовтні 2013 перебралася в Дніпро з Києва.
оточення було російськомовне постійно протягом всього життя, за виключенням кумів, з якими я радо переходила на спілкування українською при будь-якій нагоді.
десь з березня 2020(ковід) почала замислюватися над тим, що мені все більше подобається переходити на українську, проаналізувавши контент, який споживаю, зрозуміла, що російського менше 1% (+все життя слухала як російську, англійську, німецьку, так і українську музику, а починаючи з 2010х нового російського взагалі не додалося до мого листа), все виключно українською або англійською.
і, до речі, не без допомоги Рагулів усвідомила, що моє бажання перейти на українську можна здійснити легше, ніж здається. ведуча Тетяна якось це проговорювала. крапкою в питанні став приїзд до тих самих кумів з чоловіком. він зробив комплімент про моє спілкування з ними..і я, попередивши його і батьків, перейшла на українську.
усвідомлення зайняло десь пів року, тож у вересні 2020 я вже говорила.
найтяжче далася розмова з батьками чоловіка, які почали мене відмовляти, казати, що мене зазомбували, що це націоналізм, а шо далі?)))) при цьому в ході розмови спливло, що вони між собою спілкуються українською завжди, а на моє питання чого до дітей російською отримала щиру відповідь, щоб ті людьми виросли(о як мізки промили..), ну і до того свекруха ледве не кричала, що вона майже до 20 років говорила українською. потім перейщла на російську і ніхто її не змусить змінити це..ну таке, делірій жорсткий, але це було навіть весело))
деякі люди в оточенні сприйняли це як забавку, і зразу стали експертами з вимови, виправляючи мене усюди. я тільки казала 'дякую' і нікому не дорікала. мама дуже добре сприйняла мій пеерхід, думаю вона навіть пишалася мною. чоловікові було важкувато морально, він звик до іншої мене, але все одно підтримав.
декілька людей сказали, що у мене є стрижень і це круто, бо я була перша і єдина в оточенні, хто взагалі розмовляв у повсякденні українською.
потім більше: отримувала компліменти просто на вулиці за мову, багато хто питав звідки я приїхала, я казала правду - зі славетного українського міста Херсон. на питання де мову вивчила також чесно відповідала, що у школі.
з початком війни багато з моїх знайомих перейшли на українську, і зізналися, що були неправі коли мене постійно виправляли, бо це було нечемно і зухвало, тепер же вони побували в моїй шкурі..
мене до речі, воно не ображало, у мене мета була - я хотіла розмовляти тією мовою, в якій відчувала потребу.
наразі у людей мета переходу різна, але від того не гірша чи краща.
я за кордоном своїх чує зразу, хоч і російськомовних. але інколи бісить, можу не вловити акцент і сиди думай чи то наші, чи свнсбки..
один раз так випадково потрапила в неприємну ситуацію. їх було троє в кафе: батько, мати і син років 10. я розмовляла українською, а син, проходячи повз мене мабуть почув якусь знайому фразу і привітався російською. я підійшла до сім'ї привітатися і буквально за хвилину зрозуміла з ким балакаю...швидко пішла, але тепер якщо зі мною вітаються за кордоном, то я чітко кажу не добрйи день, а вітаю))) щоб більше не було такої колізії. так, бісить коли наші за кордоном говорять російською..мені як вас ідентифікувати???))
зараз до мене більше люди підходять, ніж я, бо чують, що своя)
так, мене радує явне збільшення використання української в Україні. а щодо тих, хто не перейшов через страхи є єдина порада - долати їх.,
👍
Цікава тема, але не для 15 хвилинного ролику, як на мою думку. Дякую, що саме так подали цю тему. Фактично йдеться про "перепрошивку"( не знаю ще як сказати українською). Мені здається що остаточне повернення або перехід на іншу мову можна вважати таким, що відбувся, коли людина почне бачити сни тією мовою до якої вона прагне. Тому Ви прави, пані Євгенія, це дуже складно, але працюємо на цім))) Втім, маю до Вас питання. Яке Ваше ставлення до літературних прикладів, коли свідомість випереджає мовний перехід? Я маю на увазі трикутник Курков- Гоголь- Конрад.
Курков чудово опанував розмовну українську, але пише все одне російською, Гоголь же, навпаки думав по-українськи, а писав російською. А ось у Конрада стовідсоткове попадання в пазл з англійською. Чи це залежіть від віку? Було б цікаво послухати або почитати Ваші думки на цю тему. З Новим Роком Вас і вашу Родину! Здоров'я і Натхнення!
Дякую! Подумаю над цією темою!
Якщо українською можна шити, то й перепрошивати, я думаю, теж! 🤔👍😁👍
Вже писав колись, що я зі змосковщеної родини: розмовляв лише у дитинстві з бабусею влітку, а відтак совєцькі школа, пту, завод, військо, завод, кооператив і лише з середини 90-х знов завдяки освіті і з кінця 90-х завдяки роботі в освіті почав стикатись з мовою. Переходив поступово років 20. У 19-му молодший син (третя дитина) у першому клясі нуш не зрозуміла моєї української коли звернувся з приводу домашки, тому вирішив перейти заради нього. Залишав ще 3 людей, з якими переходив на московську, але після 24.02.2022 припинив це робити, бо забембало
Я перейшла на українську в червні 2022 дуже різко в один день (сама я із Сум і завжди розмовляла російською, зокрема вчилася в російськомовній школі). Я прокинулась і відчула, що від сьогодні буде інакше. В перший день я до біса втомилася. Мене трохи рятувало те, що в університеті я навчалась українською, але це було дуже давно. Я не відступила ні на день, але це було дуже непросто. Як не дивно, в побуті найважче було, справді, із собакою і людьми, які звикли, що я говорю російською, але не з найближчого кола, бо мені пощастило, що найближче моє коло є дуже підтримуючим. Справжнім викликом була професійна сфера, бо я психотерапевтка. Я взяла час і дещо наглість поговорити із кожним клієнтом про те, що для мене тепер є важливо працювати українською, при цьому я зазначила, що, умовно, психотерапія - це не мовний клуб, визнала, що це може бути складною новиною і останнє слово було, звісно, за клієнтами, якою мовою ми далі працюватимемо. З кожною людиною це була окрема розмова та індивідуальне рішення. З кимось я працюю українською, але клієнт російською. Хтось, хто вже давно перейшов на українську в публічному просторі, але брав терапію материнською мовою, наважився перейти разом зі мною, з кимось я досі працюю російською і маю повагу до їх вибору, щоправда, зараз це одиничні випадки. Знаю точно, що в безпечних умовах прийняття і зусиль чути іншого, досліджувати питання «Хто я?» стає значно легше. Як наслідок, народжуються автентичні рішення, а не вибори зі спротиву та захистів, які також є дуже важливими, тому просто «таранити» їх не вийде, тим паче, що це шкідливо. У себе в оточенні точно української стало набагато більше. Щиро дякую вам за промову, вона дуже помічна і підтримуюча.
Я з Маріуполя. Перейшла восени 2022. Я за кордоном і не хочу, щоб мене асоціювали з росіянами і хочу, щоб моя дитина вважала своєю рідною мовою українську. До переходу була впевнена, що я добре знаю українську 😂 знань зі школи та університету вистачило для написання ділових листів або розмов на серйозні теми, проблеми були саме з побутовою українською, у спілкуванні з дитиною. Важко підбирати якість сталі вирази, фразеологізми, жартувати.
Звідси відчуття, що я неправильна українка і мова моя неправильна, не природня.
І дуже емоційно важко розмовляти з російськомовними батьками, бо вони не розуміють мій вибір, тому часто з ними автоматично переходжу на рос
Про подібну ситуацію розказував у себе на подкасті Наріман Алієв. Він з Криму. Перейшов на українську спершу в офіційному спілкуванні. Потім поширив цю практику на друзів. А з мамою довго не переходив. А потім все-таки перейшов на українську із мамою, хоч вона відповідає російською. Так що ви не одна )
Якщо маєте приклади, де вам бракує сталих виразів, можливо, зможу допомогти.
Харків'янин, перейшов років 10 тому, коли поїхав до Львова і на кожному році чув російську мову, і зупинився в центрі в хостелі, яким володіла громадянка Росії.
І я тоді такий:
• ну, чому Харків розуміє російську я можу закрити очі: прикордонна території завжди під натиском іншомовного впливу
• чому Київ говорив російською - теж зрозуміло: російська мовая успадкована через нові постпартійні комуністичні еліти, які стали бізнесом, спускалася за вертикаллю до інших верств населення.
• А от чому у Львові, у, здавалося б, бастіоні всього українського, так багато російської, то куди вже далі? 🤷🏼
+ Тоді на очі трапився пост у фейсбуці: "Мови зникають не тоді, коли їх не знають, а тоді, коли ними не користуються" і подумав, що це ж про мене, треба питати з себе. Так і перейшов)
Були тимчасові відкати, через кола спілкування, але тільки у тих колах спілкування. Пізніше вже українізував те коло людей, яке було біля мене.
Внучці 7 років. Я думаю, якби ми не контролювали , якою мовою вона дивиться мультфільми в TH-cam , то вона була б російськомовна. Ютуб дуже агресивно русіфікує наших дітей. Чому нашім дітям Ютуб пропонує російське? Чому російським дітям не пропонує українське?
бо ютуб орієнтується на кирилицю, яку ми вбиваємо в пошук. І навіть якщо ввести назву мультика українською, а потім ще й написати "українською" ютуб покаже перелік україномовних, а далі купа російськомовних. Поки діти були малі я це контролювала, зараз, коли вони вже самі вміють шукати навчила ігнорувати російське. Вони самі переключають, коли чують російську.
😡😡😡😡😡😡🤬🤬🤬🤬🤬🤬🤬🤬🤬🤬😠😠😠😠😨😨😨😰😰😰😰👹👹👹👺😭😭😭😭👿👿👿
Я повністю перейшла після того як прочитала вашу книгу
Просто в один момент у середині щось помінялось і з'явилась потреба перейти на українську.
Переходив поетапно і на кожному аж мізки вивертало.
Моментами хотілось тихенько самому з собою російською поговорити😅. І доводилось. І так 4 роки😱.
Зараз вже на останньому етапі. Добираю базовий словниковий запас по самим різним темам + прибираю з ужитку громіздкі та кострубаті конструкції.
😊😊😊😊😊😊😊😊🎉🎉🎉
Я ніде не переходила, бо з дитинства говорю і пишу українською без жодних обмежень. З початком війни у 2013 у громадському просторі говорю українською. З мамою і собакою російською. Коли матиму дітей- тільки українською
Невже мама і собака не заслуговують, щоб з ними теж говорили українською мовою? Навіщо їх принижувати тією вульгарною російською?!
Повірте, коли в Києві чую російську мову, вона для мене звучить саме вульгарно.
@@valentynayermolenko763 знаю, сама не люблю чути на вулицях російською. Це якась інерція: от спробуйте говорити з мамою нехарактерною для вас двох мовою - це якось незручно. З чужими легше почати спілкування українською, ніж з власною мамою. І це не мовний бар'єр, а щось інше.
@@A.L.beeeee Мабуть, з мамою треба якось перед цим поговорити глибоко, душа в душу. Адже ви найрідніші люди, невже мама не зрозуміє?
@@valentynayermolenko763 справа не в тому, що вона не розуміє чи не хоче. Це якась дурнувата звичка, типу чистити зуби якоюсь рукою, а не іншою. Але апи людях ми вже російською не розмовляємо, бо це фубля
@@A.L.beeeee Мені пригадалося, як мене малою перевчали говорити батькам замість "ти" -- "ви". Мої ровесники, що виросли в селі, ще зверталися до батьків на "ви". Але ж як неймовірно важко вимовити оте "ви" вперше! А старші просто не розмовляють, не відгукуються на "ти"!😱😢 В якийсь момент таки видавлюш із себе оте "ви", -- і все, проблеми більше не існує!
Мабуть, у вас зараз схожа ситуація.
Стосовно власного досвіду "переходів", то тут складно. Бо я ніколи повністю не "переходив" з якоїсь мови на іншу, тому саме слово мені трохи муляє в цьому контексті. Але це доволі субєктивна позиція, бо не думаю, що багато людей проходили саме тим шляхом, яким проходив я. Отже, дуже коротко про мої мови.
Русинська є материнською та домінувала в побуті аж до повноліття, допоки не переїхав в Ужгород, де ця мова була витіснена українською та російською, бо мала асоціацію з нижчим соціальним щаблем. Українська зазвичай була мовою по-замовчуванню для спілкування зі знайомими та незнайомими людьми в Ужгороді. Проте, якщо людина зверталась російською, то і я відповідав російською, бо володів нею достатньо добре, і вивчив її ще в дитинстві від родичів, що переїхали в Кривий Ріг.
Російська, в той же час, була основною мовою мого гоббі та моєї роботи в той час. Виявляється, в контексті 2011-го року, шукати в інтернеті інформацію про ремонт принтера Canon MP280 було ефективніше російською, аніж українською, тож це було практично.
Сюди з часом вклинилась англійська, чеська, та словацька, займаючи свої відповідні ніші згідно соціальних контактів. На щастя, знайшов спосіб як перебудувати власний побут, та власне ставлення до читання/перегляду контенту, щоб тримати в тонусі рідну русинську та покращити контакт з родиною.
Безперечно я також помічав, що мова, якою я розмовляв в той чи інший момент, частково змінювала тонус розмови, я по-різному формулював свої думки, акцентував увагу на різних речах. Не сказав би, що це були аж "різні Я", але різниця все ж була відчутна.
Моя подорож мовами продовжується, і я впевнений, що для російської в ній буде дедалі менше місця, та сподіваюся виділити трохи місця чомусь новому, що ще не пробував.
💙💛🎶
Я народився у 2003 і виріс у Києві у здебільшого російськомовній родині. Мама у мене родом з Луганщини, а тато киянин. Батьки між собою завжди розмовляли російською, бо саме і середню освіту отримували російською у срср, оточення теж було все російськомовне, а україномовних дітей у школі, або тих, хто навчався у 28% шкіл, що викладали українською, вважали за селюків. Мама навіть зараз розповідає, що треба був час, аби такої навʼязаної думки позбавитися і це зважаючи на те, що її мама розмовляла українською у дитинстві (потім через російськомовне оточення стала розмовляти суржиком). Через все це, я теж виріс розмовляючи російською вдома, на вулиці діти розмовляли російською і українкою з співвідношенням десь у 70%/30%, а саме тільки українська панувала лише в школі на уроках, але на перервах діти переходили часто на російську. Невеликий перехід почався у 11 років з початком Євромайдану і АТО, як у дитини, у мене і у більшості дітей прокинулося ідентичне самовизначення і ми, підсвідомо можливо, виражали це відчуття через мову, почали більше спілкуватися українською, або бодай переписуватися. У 2016 з переїздом за кордон, познайомився з людьми з пост-радянського простору, Молдова, російськомовні ізраїльтяни, ітд. З ними вживали завжди російську, бо це була наша єдина спільна мова, і навіть з українцями розмовляв російською, бо всі були з російськомовних міст на сході і півдні України. Через це мова стала трохи деградувати, хоча все одно ми дивилися фільми і серіали українською і вживали україномовний контент. Це, як на мене, посприяло тому, що не зважаючи на життя закордоном і використання російської і місцевої мови у повсякденному житті, я зберіг свою українську найкраще з усіх своїх українських друзів з російськомовних міст. Остаточний початок переходу став, як не дивно, у лютому/березні 2022, тоді вже повністю відповідь стала точною на питання хто я, і хто ми, як українці. Ще більше україномовного контенту і зменшення впливу російської і російського на українських інфопростір зробили перехід на українську, особисто для мене, найбільш простим і, що не менш важливо, природнім. Як на мене, це ще через те, що навчання українською до 7 класу на це посприяло, адже уже тоді, у російськомовній родині, я ріс так званим білінгвом, як і більшість дітей, що народилися в 2000х. Для більшості таких дітей, як на мене, буде, або було набагато менше труднощів у переході на українську, цей перехід стався, на мою думку, дуже природньо. Все одно, російську я використовую в спілкуванні з тими, хто української просто не розуміє: молдовани, ізраїльтяни, вірмени, ітд, але українською я стараюся розмовляти з ким це можливо, у родині або в оточенні, аби знизити вплив російської на своє життя і ідентичність. Думаю, старшим поколінням набагато важче, адже вони виросли у, дійсно, іншому світі, де російська панувала всюди і в таких випадках тиск не допоможе і потрібно всіляко підтримувати людину в її стараннях, але робити це не роблячи через кожні 2 слова компліменти, а поводити себе природньо в такій розмові.
Дуже дякую за висвітлення такої теми і за креатив з мапою деокупації на фоні, для відео вона дуже доречна ;)
Я нажаль перейшла тільки коли ракети на голову полетіли. Не було дуже важко, але мені пощастило що я навчалась повністю українською і робота була повністю українською. Юрист на щастя не має змоги писати як зручно бо "какая разніца".
І чесно кажучи дивують люди які вимагають просто зрозуміти що треба перейти і в один момент почати розмовляти українською. Зі сторони виглядає так наче ці люди принижують українську. Бо ми всі розуміємо що всі інші мови треба вчити (польську, англійську, литовську тощо), а на українську можна просто перейти.
Моєю материнською мовою є українська, але живучи в тотально російськомовному місті я піддався "повільній анестезії" (як, здається, ви це назвали) і слово, за словом перейшов на російську, щоправда з відчутним українським акцентом, через який я дуже соромився і тому не дуже говірким був...
З початком повномасштабного вторгнення я вирішив перейти, точніше повернутися на свою рідну українську і якщо ви думаєте, що це було легко, то зовсім ні.
Зрозуміло, що найвищим емоційним бар'єром був сам момент переходу, але навіть після його подолання у мене багато складнощів с точною передачею своїх думок, навіть зараз, коли я вже повністю думаю виключно українською мовою, навіть сни сняться українською...
дякую, що відверто поділились!
Яка ви гарна😍 Дякую
За чудове відео. Але я за насильницький перехід. З нащадками окупантів інакше неможливо. 🤷♂️
Я з вами погоджусь. Умовляння і упрошування в стилі "мусі-пусі" і постійного гладіння по голівці особливого ефекту не дають. Буває, що у відповідь вмикають нахабство: "А що нам за це дадуть? Якщо будуть пільги чи доплати -- тоді ще можна подумати, переходити на українську, чи ні", і т.п.
Яких людей у своєму житті ми згадуємо із найбільшою вдячністю? СТРОГИХ, АЛЕ СПРАВЕДЛИВИХ! Саме вони спонукали до руху вперед, навіть якщо це вимагало додаткових зусиль. А тих, що лише гладили по голівці і підхвалювали, якось і згадати нічим.
Так і тут. Люди, що все життя прожили в Україні, ніяк не можуть визначитися, хто ж вони? Ніколи не задумувалися, чому в Україні, де більшість -- українці, якісь особливі пільги для російської мови і російськомовних? І що це несправедливо, адже їм, російськомовним, це було вигідно? Може, цим 18-, 25-, 50-, 85-річним "недорослям" вже пора зрозуміти і почати нарешті думати. Просто їх треба поставити перед фактом і перед законом. Їхній любій російській, яка ще недавно давала їм переваги як колонізаторам перед "аборигенами", НЕМАЄ МІСЦЯ В УКРАЇНІ!
@@valentynayermolenko763от ви підмітили що проживши все життя в Україні вони не тільки не знають місцевої мови, вони її ненавидять. А це ознака ворога. Але як тільки вони потрапляють в умовну Німеччину, вони хутко вчать німецьку. Бо знають, що на роботу з їх руснявою їх не візьмуть.
Важко читати текст
нажаль, часу для "спроб" не лишилося. є такі історичні періоди, коли треба чітко визначитися: "ти тут чи там ?" - ти зі своїм народом чи з його віковічними катами? хай твоя українська буде "не чиста", зараз мова - це виключно інтуїтивний маркер "свій-чужий", а раціональне, академічне її переусвідомлення буде пізніше, зараз головне - воля бути українцем, і мова - то найкраща маніфестація твого вибору!
До речі, я зі своєю собакою продовжую спілкуватися російською. Вона наче не проти. )