На початку повномасштабки волонтерив на пункті першої допомоги на залізниці. З найтривожнішого, що я бачив: 1) Один раз посеред ночі до нашого пункту підійшли менти і сказали, що десь на вокзалі лежить непритомний безхатько. Нас провели до нього і я почав за протоколом пд визначати рівень його свідомості: спочатку намагаєшся заговорити з людиною, потім - торкаєшся, а потім намагаєшся зробити боляче, щоб перевірити, чи є реакція на біль. Тоді я усвідомив, що вперше в житті торкаюсь мерця: навіть крізь рукавички було чути, що який він холодний, і його м'язи були дуже твердими. Волонтери не мають права констатувати смерть і за правилами я мав перевірити наявність критичних кровотеч (їх не було), наявності дихання (і його не було) і, звільнивши дихальні шляхи, почати робити легенево-серцеву реанімацію, але ми з напарником вирішили, що це є безсенсовним: окрім поліцейських там нікого не було, і тому робити "соціяльну реанімацію" не було необхідності, тож ми просто сказали їм дзвонити у швидку, щоб ті констатували смерть. 2) До нас на пункт зайшла жіночка, яка впала на підлогу і почала розповідатт, що вона - вагітна від іншопланетного Ісуса і ще щось у цьому ж дусі. Полежала так кілька хвилин, встала і пішла далі, наче нічого не трапилося. 3) Я (людина, що до вторгнення жила абсолютно мирним життям, ніяк не дотичним до гнійної медицини) вперше побачив людину, в якої нога прогнила до кістки: на початку діяльності нашого пункту до нас приходили на перев'язки безхатьки із гнійними ранами. Але оскільки в нас не було підхожих умов для цього і в тому пункті потім робилися перев'язки чистих ран, то ми отримади інструкції посилати їх до медиків. Але все ж один раз я гнійну рану мотав, і це було щось. Та все це повний дітсадок у порівнянні з історіями, що мені розповідають друзі з фронту...
Мій комент буде страшним - але не переймайтеся за мене. Хтось тут казав що не хоче коїти самогубство, щоб рідним не було погано від знаходження тіла... І якшо рідні гарні люди то це так. Але особисто я і досі іноді сильно шкодую що не покінчив з життям у батьківському домі. Вони цілком заслужили потім возитися з моїм тілом і побути хоч трошки в офігіві. Може хоча б тоді до мого батька хоч щось дійшло. І то сумніваюся, бо був момент коли він кричав на мене, бив іноді, мені стало так погано, що я вже сповзав по стінці, я втрачав свідомість, більше не чув що саме він кричить, все було дуже розмите, глухе, я відчував що от от просто помру, дуже боліло серце і голова... Але йому п+п... Ну ви зрозуміли... Я пам'ятаю що в секунди часткового прояснення я повзав по стінкам в напрямку кімнати... Навіть домашня мебля матір вирішила що це занадто, щось там казала "вітя успакойся" тихенько... Якось я доповз до кімнати... А він продовжував і продовжував кричати, обзивати мене... Я наче втрачав постійно свідомість, потім наче легшало, але знов чув його крики і знов втрачав свідомість.. Потім він нарешті пішов... Я весь вечір сидів в тому ж кутку, не маючи ніяких сил... А знаєте за що оце все? Батьки сектанти і всіляко хотіли щоб я більше був загружений сектою. В той момент я як раз і щиро намагався задовольнити їх бажання, в надії на краще ставлення. Я ходів на зустрічі у когось на квартирі, де читали біблію і релігійну літературу і обговорювали... І на ту годинку я вимикав звук на кнопочному півдохлому самсунгу. Він прекрасно це знав. Але його схопила його шиза і він вирішив що саме час мені подзвонити от просто так, були в нього такі заскоки.. Він міг тупо мовчати в трубку чи мільйон раз питати де я, знаючи блін де я. Ну і я не почув. Буквально за 6 хвилин він зробив 75 дзвінків... Потім зустріч закінчилася, я пішов одягатися, побачив телефон, офігів, передзвонив, почув хвилю криків і він сам різко вимкнув. І потім по шляху додому він тероризував мене дзвінками... Орав вимикав і через хвилину знов дзвонив.. Додому я приповз вже в жахливому моральному стані, ну а далі я описав вище. Тому я впевнений, що якби я зарізав себе на кухні, поки він говорив з телевізором - він би ще добу кричав на мене, бив і принижував, але тоді мені було б пох) отаке чудове дитинство в мене було. Мені вже 28, я 6 років не бачу і не чую їх, але досі не можу нормально жити через депресію)
І ви б це подарували таким "батькам"? Навпаки, ви маєте жити чудово їм на зло. Ви заслуговуєте жити добре і щасливо - йдіть в терапію, поступово вони цей біль розплутають і приберуть. А ще - дозвольте собі бути злим, це треба обов'язково, і не на себе, а на тих, хто заслужив, дозвольте собі злитись і ненавидіти, бо інакше ви будете це на себе направляти - читала, що депресивні розлади пов'язані із аутоагресією (агресією на себе) - треба її вивільняти, і не тільки через спорт, активності, а ще й через злість
Побачив як мій батько плакав, вперше за мої 20 років. Щоб не траплялося в його житті до того, він ніколи не пускав сльозу, але після мобілізації він суттєво зміннився. Зараз його більше немає
На початку повномасштабки волонтерив на пункті першої допомоги на залізниці. З найтривожнішого, що я бачив:
1) Один раз посеред ночі до нашого пункту підійшли менти і сказали, що десь на вокзалі лежить непритомний безхатько. Нас провели до нього і я почав за протоколом пд визначати рівень його свідомості: спочатку намагаєшся заговорити з людиною, потім - торкаєшся, а потім намагаєшся зробити боляче, щоб перевірити, чи є реакція на біль. Тоді я усвідомив, що вперше в житті торкаюсь мерця: навіть крізь рукавички було чути, що який він холодний, і його м'язи були дуже твердими. Волонтери не мають права констатувати смерть і за правилами я мав перевірити наявність критичних кровотеч (їх не було), наявності дихання (і його не було) і, звільнивши дихальні шляхи, почати робити легенево-серцеву реанімацію, але ми з напарником вирішили, що це є безсенсовним: окрім поліцейських там нікого не було, і тому робити "соціяльну реанімацію" не було необхідності, тож ми просто сказали їм дзвонити у швидку, щоб ті констатували смерть.
2) До нас на пункт зайшла жіночка, яка впала на підлогу і почала розповідатт, що вона - вагітна від іншопланетного Ісуса і ще щось у цьому ж дусі. Полежала так кілька хвилин, встала і пішла далі, наче нічого не трапилося.
3) Я (людина, що до вторгнення жила абсолютно мирним життям, ніяк не дотичним до гнійної медицини) вперше побачив людину, в якої нога прогнила до кістки: на початку діяльності нашого пункту до нас приходили на перев'язки безхатьки із гнійними ранами. Але оскільки в нас не було підхожих умов для цього і в тому пункті потім робилися перев'язки чистих ран, то ми отримади інструкції посилати їх до медиків. Але все ж один раз я гнійну рану мотав, і це було щось.
Та все це повний дітсадок у порівнянні з історіями, що мені розповідають друзі з фронту...
Очі наших військових після ротацій, поранень, втрати побратимів або після полону - це найжахливіше, що можа побачити.
Мій комент буде страшним - але не переймайтеся за мене. Хтось тут казав що не хоче коїти самогубство, щоб рідним не було погано від знаходження тіла... І якшо рідні гарні люди то це так. Але особисто я і досі іноді сильно шкодую що не покінчив з життям у батьківському домі. Вони цілком заслужили потім возитися з моїм тілом і побути хоч трошки в офігіві. Може хоча б тоді до мого батька хоч щось дійшло. І то сумніваюся, бо був момент коли він кричав на мене, бив іноді, мені стало так погано, що я вже сповзав по стінці, я втрачав свідомість, більше не чув що саме він кричить, все було дуже розмите, глухе, я відчував що от от просто помру, дуже боліло серце і голова... Але йому п+п... Ну ви зрозуміли... Я пам'ятаю що в секунди часткового прояснення я повзав по стінкам в напрямку кімнати... Навіть домашня мебля матір вирішила що це занадто, щось там казала "вітя успакойся" тихенько... Якось я доповз до кімнати... А він продовжував і продовжував кричати, обзивати мене... Я наче втрачав постійно свідомість, потім наче легшало, але знов чув його крики і знов втрачав свідомість.. Потім він нарешті пішов... Я весь вечір сидів в тому ж кутку, не маючи ніяких сил... А знаєте за що оце все? Батьки сектанти і всіляко хотіли щоб я більше був загружений сектою. В той момент я як раз і щиро намагався задовольнити їх бажання, в надії на краще ставлення. Я ходів на зустрічі у когось на квартирі, де читали біблію і релігійну літературу і обговорювали... І на ту годинку я вимикав звук на кнопочному півдохлому самсунгу. Він прекрасно це знав. Але його схопила його шиза і він вирішив що саме час мені подзвонити от просто так, були в нього такі заскоки.. Він міг тупо мовчати в трубку чи мільйон раз питати де я, знаючи блін де я. Ну і я не почув. Буквально за 6 хвилин він зробив 75 дзвінків... Потім зустріч закінчилася, я пішов одягатися, побачив телефон, офігів, передзвонив, почув хвилю криків і він сам різко вимкнув. І потім по шляху додому він тероризував мене дзвінками... Орав вимикав і через хвилину знов дзвонив.. Додому я приповз вже в жахливому моральному стані, ну а далі я описав вище. Тому я впевнений, що якби я зарізав себе на кухні, поки він говорив з телевізором - він би ще добу кричав на мене, бив і принижував, але тоді мені було б пох) отаке чудове дитинство в мене було. Мені вже 28, я 6 років не бачу і не чую їх, але досі не можу нормально жити через депресію)
Це абсолютно жахлива ситуація, ваша дитинство просто розбиває серце.
Багатьом людям просто не варто заводити дітей.
Це справді страшно, сподіваюся, ви зможете повністю впоратися із цим.
Жесть.
І ви б це подарували таким "батькам"? Навпаки, ви маєте жити чудово їм на зло. Ви заслуговуєте жити добре і щасливо - йдіть в терапію, поступово вони цей біль розплутають і приберуть.
А ще - дозвольте собі бути злим, це треба обов'язково, і не на себе, а на тих, хто заслужив, дозвольте собі злитись і ненавидіти, бо інакше ви будете це на себе направляти - читала, що депресивні розлади пов'язані із аутоагресією (агресією на себе) - треба її вивільняти, і не тільки через спорт, активності, а ще й через злість
Деяких людей необхідно примусово стерилізовувати... Втім, ви живі, а в живих завжди є надія.
Тому я радий, що ви сепарувалися від батьків
Побачив як мій батько плакав, вперше за мої 20 років. Щоб не траплялося в його житті до того, він ніколи не пускав сльозу, але після мобілізації він суттєво зміннився. Зараз його більше немає
Остання історія реально тривожна.
Часто ходжу біля з. вокзалу
Бачу пусті очі військових
Мені соромно за себе, що ми "спокійно" живемо поки вони ..
Підписочка)
Дякую)