วีดีโอ

Воистину воскрес Христос!

Щиро дякую! Воістину воскрес Христос!

Воистину воскрес Христос!

Воістину воскрес Христос!

Щиро дякую Вам!

Радий, що можу бути корисним нашим захисникам!

Дякую Вам!

Щиро Вам дякую!

Дякую!

Щиро Вам дякую!

Навіки слава Богу!

Щиро дякую за добре слово!

Такий Отець, як на небі, звичайно, один! Чи такий же сенс у слово "отець" вкладають люди, коли називають цим словом свого батька, священника чи чоловіка похилого віку? Впевнений, що ні. Це ж стосується і слів "вчитель", "пан" тощо. Навіть, якщо ці слова у найглибиннішому сенсі можуть бути використані тільки на адресу Бога, на побутовому рівні їх давно використовують у зверненні до певних людей, жодним чином не прирівнюючи їх цим до Бога. Велику кількість слів, які у найглибшій своїй суті стосуються лише Бога, ми адресуємо людям, не зазіхаючи при цьому на велич та унікальність Бога: лікар нас "рятує", поручитель "слачує за нас борг" у банку, батьки "дають життя" дитині, психотерапевт нас "повертає до життя" тощо. Особисто для себе я завжди чітко визначаю, який сенс я вкладаю у те чи інше слово і саме сенс для мене є визначальним, що і дозволяє мені використовувати одне й те саме слово у різних рівнях значення. Прошу звернути увагу, я навмисне пояснюю свою думку таким чином, щоб ми, скоріш за все, залишившись при своїй думці, могли спокійно надалі мати діалог. Наразі ми є прибічниками різного тлумачення одного й того ж євангельського вірша. Я поважаю Ваше тлумачення наведених слів з Євангелія, хоч моє розуміння їх не настільки буквальне. Єдине прошу: давайте не будемо через це влаштовувати "holy war":)

Мені здається, що багато хто на жаль уявляє...

Відповідь на це питання я не можу сформулювати одним речення, адже воно потребує пояснення декількох аспектів, кожен з яких вважаю важливим. По-перше, зміст віри, який, виходячи із текста Писання, проголошує Церква, цілком очевидний: іншого посередника між Богом і людьми, окрім Христа Ісуса, не існує! До спасіння, яке Він приніс, жодна людина, навіть найправедніша, по-суті не може додати нічого, адже сама потребує спасіння. По-друге, вшанування святих, яке існує у традиції Церкви з докостянтинівських часів, має педагогічне значення, молитва до них сприяє духовному поступу (недарма у найдавнішому із зафіксованих сповідань віри є фраза "вірую у...сопричастя святих" - див. Апостольський символ віри) та загалом є вираженням віри у Бога, Який "є Богом живих, а не мертвих. Тож усі вони [Авраам, Ісаак, Яков] - живі" (Марка 12:27). Це, так би мовити, теоретичні засади, з якими погодяться майже усі християни, навіть ті, які відносять себе до протестантських сповідань. Для них проблемою є практика молитви до святих (про це нижче), але вшанування (пам'ять про них, натхнення їх прикладом, використання їх текстів, проповіді про них, згадки про них у богослужбових текстах) є, якщо не розповсюдженим, то цілком припустимим (залежить від конкретної конфесії). А тепер що стосується практики. По-перше, зміст віри, який ми проголошуємо, і практика віри досить часто не співпадає. Це пов'язано не з особистою гріховністю чи недосконалістю конкретної людини, а з широко розповсюдженою незацікавленістю змістом віри (це характерно для усіх конфесій, навіть тих, хто добре цитує Біблію; у них поза увагою проходить шось інше). Це породжує дещо дефективні практики. Люди, які виховані у них, або не підозрюють, що мають певні невідповідні практики, або свідомо віддають перевагу звичному над вірним. Людина, яка тільки-но приходить до віри, просто повторює ту практику, яку вона баче навколо себе, не підозрюючи, що в ній може існувати якесь викривлення. По-друге, недостатня христоцентричність віри або недостатньо біблійне сприйняття Христа, коли Він не сприймається як посередник, породжує пошук інших "посередників", якими начебто повинні стати святі. Цим обумовлюється надмірна акцентація на святих при недостатній увазі особистості Христа. Я цю проблему чітко визнаю, але корінь її бачу не у православному богослов'ї, а у розбалансованій практиці, яка нерідко існує самостійно від змісту віри. Про цю проблему так багато писав о. Олександр Шмеман, говорячи про те, що ми проголошуємо одне, а практикуємо дещо інше (неспівпадіння "lex orandi" та "lex credendi" - "закона віри" та "закона молитви"). Вихід у тому, щоб православні точно слідували своєму ж сповіданню віри, коли я свої переконання формую під впливом здорового вчення Церкви, а не власною світолядною дефективністю намагаюсь трансформувати християнську доктрину. До речі, неприпустиме звеличення ролі святих, на мою думку, стало і приводом для Реформації (я в певний період досить детально цікавився особистістю та творами о. Мартіна Лютера), і породило серед послідовників реформаторських поглядів абсолютну, просто непробивну антипатію до ідеї вшанування святих. Можливо я помиляюся, але існує навіть певний страх, що якщо я зверну увагу ще на когось окрім Христа, то це ставить під загрозу моє спасіння. Вихід був знайдений простий: якщо спотворене вшанування святих заважає мені побачити Христа, то потрібно взагалі відмовитися від цієї практики. Не бажаю жодним чином нікого критикувати, скажу лише за себе: мені не до смаку, коли одну крайність намагаються виправити іншою. У мене є ще багато думок з цього приводу, але писати тут усе - не вистачить допустимої кількості знаків:) І ще одне, мабуть, останнє - лінгвістичний вимір проблеми. Я в одній з нещодавних відповідей на коментар звернув на це увагу. Мова йде про те, що ми одне й те саме слово можемо вживати з різним рівнем наповненням суті. Я дозволю собі себе ж зацитувати:) "Навіть, якщо ці слова [отець, вчитель, пан] у найглибиннішому сенсі можуть бути використані тільки на адресу Бога, на побутовому рівні їх давно використовують у зверненні до певних людей, жодним чином не прирівнюючи їх цим до Бога. Велику кількість слів, які у найглибшій своїй суті стосуються лише Бога, ми адресуємо людям, не зазіхаючи при цьому на велич та унікальність Бога: лікар нас "рятує", поручитель "слачує за нас борг" у банку, батьки "дають життя" дитині, психотерапевт нас "повертає до життя" тощо. Особисто для себе я завжди чітко визначаю, який сенс я вкладаю у те чи інше слово і саме сенс для мене є визначальним, що і дозволяє мені використовувати одне й те саме слово у різних рівнях значення". Думаю, цю логіку можна перенести і на слово "посередник". Як би ми до цього не ставилися, але майже завжди у моїй вірі є ще один "посередник", окрім Христа, який колись мені допоміг прийти до віри, а потім ще не один "посередник", які допомагають мені удосконалювати свою віри, але чи можу я їх прирівняти до Христа, навіть якщо вони виконали певні посередницькі функції. Або чи перестане Христос бути єдиним посередником мого спасіння, якщо я когось в усіченому сенсі назву "посередником"? Ось так стисло я можу викласти свої думки. Здається, нічого не упустив:)

Навіки слава Богу!

Благодарю!

Вдячний за Ваш схвальний коментар. Радію, що можу бути корисним.