Мене звати Андрій, живу я в Ніжині разом із дружиною

"Мене звати Андрій, живу я в Ніжині разом із дружиною. Днями трапилася кумедна, хоча спочатку трохи лячна історія. Все почалося з того, що ми віддали нашу доньку Лесю на навчання до університету в іншій області. Приїжджає вона до нас нечасто, десь раз на два-три місяці. Сумували ми з дружиною дуже: хата мовби спорожніла без Лесі.
Якось увечері я повернувся додому з невеличким сюрпризом - приніс щеня породи померанський шпіц. Назвали ми його Семеном. Дружина спершу й розгубилася, та швидко звикла, адже захотілося відчути, що є про кого турбуватися, поки донька далеко. Гралися, бігали з ним - він у нас був як дитина.
Минуло близько чотирьох місяців - Семен підріс, десь навчився усього, десь лишався вередливим. Але останнім часом почав дуже дивно поводитися. Найбільше засмучувало, що він зненацька відмовився їсти з миски, хоч раніше їжу поглинав на ура. А ще, мовби протестуючи, став робити свої «справи» у найнесподіваніших місцях. Мене це неабияк дратувало, бо ж я шукав спосіб його «виховати».
У нашому будинку стіни, як з’ясувалося, неймовірно тонкі. Кожне слово чути сусідам. А сусідка в нас - баба Нюра, хороша бабуся, але має звичку слухати все, що відбувається, і при цьому майже не виходить із квартири. Якось я сварив Семена за те, що він відмовлявся їсти і на додачу зробив калюжу на кухні. Сказав йому: «Не будеш слухатися - не отримаєш їжі, та ще й ночуватимеш надворі!» І додав щось на кшталт: «За те, що ти зіпсував мені підлогу, покараю тебе - весь день сидітимеш у туалеті!». Але не подумав, що наша баба Нюра почує це зі своєї квартири і подумає, ніби я так обзиваю та обмежую... маленьку дитину!
Уже наступного дня до нас прийшли аж двоє поліцейських, яких викликала наша шановна сусідка. Вона, сердешна, була переконана, що ми жорстоко поводимося з власною дитиною. Я саме в цей момент побачив, що Семен утретє «наслідив» посеред передпокою, і вигукнув йому, аби він зупинився, бо буде покараний. У ту ж хвилину пролунав дзвінок у двері. Я відчинив - і зустрів погляди баби Нюри та двох дещо збентежених поліцейських.
Звісно, їм знадобилося хвилин п’ять, аби розібратися, що ніякої маленької дитини ми не караємо, а просто виганяємо на вулицю зухвалого померанського шпіца, який не хоче ходити в лоток. Семен, як на зло, вибіг у коридор, весело замахав хвостом і... знову зробив калюжу. Тепер уже на капці нашої сусідки! Побачили б ви її вираз обличчя: від подиву й обурення вона аж розгубилася.
Ми з дружиною ледь стримували сміх, а поліцейські, здавалося, теж не знали, куди подіти погляди. Баба Нюра буркнула щось на кшталт: «Нема тут життя, поїду до сина в село» - і розвернулася до своєї квартири. Поліцейські, зрозумівши, що це велике непорозуміння, пробурмотіли вибачення й пішли слідом за нею, пояснюючи, що, мовляв, виклик був хибний.
Ось така історія про Семена, який ледь не зробив із мене злочинця в очах добросердної, але надто підозрілої сусідки. Сиджу тепер і думаю, як надалі не потрапити в таку халепу через тонкі стіни й нашого шкідливого песика. А найбільше тішить, що врешті ніхто не постраждав, окрім, мабуть, капця баби Нюри, який Семен із задоволенням «приправив» своїм хуліганством."